Колись, у дитинстві, вона була іншою. Безтурботною, відкритою, такою, що не задумується над тим, як виглядає, чи гарна вона, чи ні. Вона просто жила. Бігала з друзями, лазила по деревах, сміялася голосно і щиро. До того дня, коли в їхній компанії з’явився новий хлопчик. Старший, впевнений у собі, той, що одразу встановлював правила гри. Він почав усім роздавати рейтинги. Хто найкраще бігає, хто найвищий, хто найрозумніший… і хто найтовстіший.
Ілла потрапила в останню категорію. "Найтовстіша дівчинка серед усіх", – сказав він просто, ніби між іншим, але його слова впали на неї важким тягарем. Вона сміялася разом із усіма, але щось у ній надломилося. Того вечора вона прийшла додому, стала перед дзеркалом і спитала в мами:
– Я справді така товста?
Мама спробувала її заспокоїти. Сказала, що це дурниці, що вона найгарніша дівчинка на світі. Але ці слова не допомогли. Вперше Ілла подивилася на своє відображення і побачила не просто себе, а свій великий живіт, товсті ноги, пухкі руки, круглі щоки. Вона почала помічати кожну деталь, кожен недолік.
Хлопчик, що сказав це, зник так само раптово, як і з’явився. Але його слова залишилися назавжди. Відтоді вона все менше виходила на вулицю й усе більше часу проводила вдома, перед телевізором, з бутербродами та компотом. Якщо не було ковбаси, вона брала білий батон, намазувала його сметаною й так просто їла, переглядаючи мультики. Вона ставала більшою, але батьки казали, що з нею все гаразд, тому вона продовжувала.
Згодом вона перейшла на соняшникове насіння, з’їдаючи по пів кілограма на день перед телевізором. Її стиль одягу змінився: вона перестала носити яскраві речі, сховалася у великих батькових футболках і широких штанах. Часто навіть не розчісувала волосся. Вона вже не хотіла виділятися.
А в школу вона ходила в одному й тому ж вбранні роками: татова чорна кофта на замку з логотипом "Адідас", уся в катишках і вицвіла, темно-сині джинси та якесь взуття по погоді. Їй було зручно в цьому коконі. Вона ніби стерла себе, злилася з тлом, стала непомітною.
Раніше вона обожнювала вбиратися. Найяскравіший одяг, рюшики, мереживо, спіднички – вона була дівчинкою-дівчинкою. Але після тих слів усе змінилося.
Одного разу мама принесла від знайомої одяг, який вже не підходив її дочкам. Іллі одразу сподобалися дві кофтинки. Одна – чорна з блискітками та гарною сірою вставкою, довга, але занадто облягаюча, підкреслювала всі її складки. Інша – молочного кольору з красивим комірцем, але надто коротка, і в ній не вийде приховати живіт. Проте вона все ж наважилася вдягнути її, бо вони їй дуже подобалися.
Вона часто чула сміх довкола. Часто здавалося, що це про неї. Вона намагалася не думати про це. І от одного разу їй не здалося.
Після дзвінка на перерву до неї підійшов хлопець і показав фотографію на телефоні. На ній була вона – знята зі спини, і на кофтині видно складку, яка зібрала тканину. Він не сказав нічого образливого, просто показав і усміхнувся. Але це було гірше за будь-які слова. Вона мовчки відвернулася й до кінця дня намагалася вигнути спину так, щоб складки не було видно. Але кофта була занадто короткою, і якщо вона випрямляла спину, відкривалася її шкіра. Відтоді вона ще більше комплексувала. І дала собі обіцянку – більше не знімати татову чорну кофту.
І так тривало два роки.
Аж поки одного дня вона не почула, як її однокласник, сидячи поруч, сказав своєму сусідові:
– Вона могла б бути дуже гарною, якщо б почала доглядати за собою.
Це був один із небагатьох хлопців у класі, з якими вона могла говорити більше, ніж просто "яка сторінка?". І після цих слів, повернувшись додому, вона дістала мамину косметичку, знайшла блискучі сірі тіні й намалювала собі очі. Так вона й почала ходити в школу. Це був початок змін.
Вона почала худнути. Вчилася робити макіяж. Гуглила, про що спілкуватися з людьми. Гуглила, як жартувати. Бо вона не вміла ні говорити, ні сміятися так, щоб це було смішно.
Але вона змінилася. Вона вступила до університету й стала тією, ким її всі знали тепер. Найкрасивішою, найрозумнішою, найхаризматичнішою, найактивнішою. Вона манила. Вона стала тією, на кого задивлялися, до кого хотіли наблизитися. Із сірої мишки, якою вона була колись, вона перетворилася на дівчину, якої всі прагнули.
Але вона довго не могла повірити в це. Відлуння старих слів усе ще жило в ній. Вона не вірила, що справді красива. Не вірила, що може комусь подобатися по-справжньому. Вона навчилася жартувати, дражнити, кокетувати, але ніколи не сприймала компліменти всерйоз. Бо підсвідомо боялася, що це просто жарт. Що ось-ось хтось засміється й скаже: "Та ми просто пожартували".
Тому вона завжди була тією, хто першою міг сказати: "Я теж жартую".
#10422 в Любовні романи
#2183 в Короткий любовний роман
#1486 в Молодіжна проза
літній табір, кохання і різниця у віці, одностороннє кохання
Відредаговано: 13.07.2025