У тому самому таборі, у той самий час

Частина 2 "Їй подобалось подобатись"

Вечір опустився на табір, повітря наповнилося дзижчанням цвіркунів та приглушеними голосами, що доносилися з корпусів. Ліхтарі кидали тепле світло на дерев’яну альтанку, де сидів Юн, оточений групою дівчат. Вони сміялися, жваво щось обговорювали, а він, відкинувшись на лавку, крутив у руках банку енергетика. Ніхто не питав, звідки вона взялася — здається, сам факт його появи вважався чимось само собою зрозумілим. Магазин сьогодні був закритий, але Юн завжди вмів дістати те, що хотів.

Дівчата щебетали довкола нього, кидаючи жартівливі фрази, іноді намагаючись привернути його увагу, та він лише розсіяно посміхався, зрідка відпиваючи напій. Його погляд блукав навколо, і ось, він помітив Іллу. Вона вирвалася з компанії хлопців, які, як завжди, намагалися втягнути її у свої розмови, жарти, змагання. Вона любила компанії, але іноді їй хотілося просто тиші. Втікаючи, вона непомітно пройшла повз альтанку, де сидів Юн, навіть не глянувши в його бік. Він, однак, помітив її. Лише короткий погляд – і вона зникла за корпусами, прямувавши до футбольного поля.

Футбольне поле було її улюбленим місцем. Там, у центрі, на траві, можна було лягти і дивитися в небо, відчуваючи, як світ ніби розчиняється у тиші ночі. Вона впала на спину, глибоко зітхнула і втупилася у зорі. Вони були яскраві, розкидані по небу, як розсипані коштовності. Це був її момент спокою, коли ніхто не заважав, коли можна було просто бути.

Трава під нею була ще теплою після спекотного дня, але вечірня прохолода починала огортати її плечі. Вона заплющила очі, дослухаючись до навколишніх звуків — далекі голоси з табору, легкий шурхіт дерев на вітрі, цвіркуни. Усе зливалося у мелодію літа, наповнену тишею та самотністю. У далечині лунали сміх, гомін, відгомін розмов. Їй подобалося, що вони здавалися такими далекими, що світ залишився там, за межами поля. Їй хотілося сховатися, зникнути, стати невидимою, щоб її ніхто не шукав. Але в глибині душі вона все ж сподівалася, що хтось помітить її відсутність, що хтось почне хвилюватися. Що хтось, нехай лише одна людина, встане, озирнеться довкола і піде шукати її. Що її ім'я пролунає в темряві, розсікаючи нічну тишу. Що вона комусь важлива. Що її відсутність залишить порожнечу. І з цією думкою, з цим тихим очікуванням, вона заплющила очі і втонула у темряві ночі, ніби зникаючи з цього світу.

Ілла лежала на траві, вдивляючись у зоряне небо, і не могла не думати про сьогоднішній матч із Юном. Вона знала, що він їй піддався. Це було очевидно для неї, як і сотні інших деталей, які вона помічала щодня, ніби мимоволі. Ілла завжди вміла читати людей – навіть краще, ніж вони самі могли розібратися у власних почуттях. Вона ловила найменші зміни в інтонації, ледь помітні коливання у виразах обличчя, нерішучість у русі, миттєве вагання перед словами.

Часом це було її прокляттям. Людям не подобалося відчуття, що їх розгадали. Що їхні емоції, страхи, бажання – прозорі для когось іншого, ще до того, як вони самі їх усвідомлять. Це викликало у них дискомфорт, відчуття беззахисності. Тому вона навчилася приховувати свої здогадки, вдавати, що не помічає, що не розуміє. Але від цього її знання не зникало. Вона просто робила вигляд.

І вона знала. Юн піддався. Це була не його звична гра, не його швидкість реакцій, не його гостра, точна подача. Він міг виграти – і мав виграти. Але не зробив цього. Ілла відчула це у самому русі його ракетки, у нехарактерній неточності удару. Вона помітила його мить вагання, перш ніж м’яч зірвався з його ракетки і полетів у сітку. Вона навіть бачила легку тінь усмішки, яка промайнула на його губах, коли вона, захоплена своєю перемогою, підняла руки вгору.

Вона знала. Але нічого не сказала.

Натомість, ще до того, як її власні думки могли її видати, вона просто відвела погляд і переключила свою увагу. Вона засміялася над жартом хлопця, який стояв поруч. Вона нахилилася до нього ближче, показово не помічаючи Юна. Вона вміла це робити – переводити увагу на інших, змушуючи себе здаватися безтурботною.

Той хлопець... На якого вона якого вона переключила увагу після гри. Він завжди був десь поряд. Вона не знала, коли це почалося, але з певного моменту вона постійно відчувала його погляди, його присутність, його натяки. Вона знала, що він захоплюється нею. Вона знала, що він постійно шукає привід бути поруч, сісти біля неї за обідом, зачепити її у розмові, доторкнутися нібито випадково.

Іллі було соромно.

Не за нього, а за себе. За те, що вона не могла відповісти йому взаємністю, що його увага її тиснула. Їй було соромно, коли він сідав поруч, і вона мимоволі напружувалася. Коли він приносив їй якісь дрібнички – вона не знала, як правильно реагувати. Коли він заглядав їй у вічі довше, ніж було комфортно, і вона мусила вдавати, що не помічає.

Соромно, бо вона знала, що він відчуває. Соромно, бо не хотіла цієї уваги.

Ілла не відштовхувала його. Не тому, що він їй подобався, і не тому, що вона не помічала його уваги. Вона знала, що він закоханий у неї, але їй подобалося подобатися. Їй подобалося відчуття, що вона цікава, що її хочуть, що за неї змагаються. Це було її прихованою слабкістю, тінню з минулого, яка ніколи повністю не зникала.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше