5

– Татку! Ти повернувся! – не боячись бути поміченим закричав Андрійко й кинувся до батька. Той лише здивовано озирався навкруги, але, помітивши сина, що чимдуж біг до нього, посміхнувся.
Ганна так і залишилась стояти, заклякнувши. 
– Вітаю! – радісно мовив Іван, не помічаючи, як напружена дівчина. – Може і мій батько скоро повернеться – він лише на місяць пізніше твого поїхав. Треба наших покликати, щоб… – він не договорив, бо Ганна раптом здригнулась й велика сльоза повільно скотилась по її рум’яній щоці.
Іван раптом все зрозумів. Він відчув холодний вітер, що пробрався під його сорочку й стис серце, розкриваючи страшну істину. Він подивився на неприродно блідого Любомира – батька Ганни та Андрійка, що обіймався з сином у тіні струнких та високих мальв, – й теж мимоволі заплакав.
Маленький Андрійко весело щебетав, розповідаючи таткові всі останні новини й бігаючи навколо нього, наче мале курча. Він був занадто щасливим, аби помітити, що щось не так. Андрійко, як справжня дитина, вибирав бачити лише хороше навколо себе. Помічати погане – то справа дорослих. А він лише хоче обійняти тата, якого не бачив рік.
Тепла рука сестри лягла на плече хлопчика і він радісно озирнувся та, побачивши обличчя Ганни, що заливалася сльозами, змовк. Дівчина впала на коліна й плакала так гірко що, здавалось, весь Всесвіт відчув її біль. Тато присів поряд й обійняв доньку, що ніяк не могла зупинити потік солоних сліз, які крапали йому на темно-зелений рукав військової форми. Андрійко подивився на Івана, що стояв поряд, закриваючи рукою рот і раптом відчув, як щось погане намагається продертися у його думки. Щось, про що він не хоче думати. Щось, що змусить його страждати, як страждає Ганна.
Мальви. Андрійко підняв очі до високих мальв, що велично тягнулись до неба – такі високі, мовчазні, могутні… «Хто вирішує, кому жити, а кому – вмирати?» – подумалось хлопчикові. Люди народжуються у світі, повному розчарувань, війн, смерті, хвороб, болю, але вони, чомусь, знаходять у собі сили мріяти про краще. Бажати кращого. Кожного дня. Але якщо твоє щастя – люди, що вже померли? Хіба твоя душа не вмирає разом із ними?

Іван мовчки спостерігав за сім’єю, що знову була разом. Мати й тато плакали, обіймаючи найцінніше у всьому світі – їхніх дітей. Іван бачив, як буває боляче й радісно водночас – він і сам відчував те саме. Краєм ока він помітив сусідів, що бігли у їхню сторону, викрикуючи щось і розмахуючи підпаленими факелами, які навіть у ясний день виглядали зловісно. Хлопець побіг їм назустріч, аби пояснити, переконати, захистити друзів. Але, наближаючись, він все більше розумів, дивлячись в очі селян, що їм не потрібні пояснення – рішення вже прийняте. 
– Ви не розумієте! – кричав він людям, що обходили його, не помічаючи. – Мальви хороші! Вони чарівні!
У натовпі він помітив власну матір, що несла на плечі велику сапку. Жінка зупинилась і подивилась на сина очима, що бачили занадто багато горя.
– Тіло Любомира привезли. Помер він, Іванку. Як мертва людина може стояти перед нами? – вона кивнула в сторону сім’ї, що обіймалась під мальвами.
– Я бачив Сашка! – закричав Іван. – Я розмовляв із ним, мамо! Це справді був він, клянуся, мамо!
Але мати лише розчаровано похитала головою й злісно прошепотіла:
– Ти теж під чарами біса, сину. Нічого, ми все виправимо. Все.
– Мамо! – Іван у відчаї спостерігав за натовпом, що невпинно наближався до Ганни з Андрійком та їхніх батьків. 
Діти кричали, закриваючи собою рідних. Андрійко відчайдушно кидався камінням, викрикуючи прокляття. Та люди нічого не хотіли чути. Нове завжди викликає страх, непорозуміння, огиду. Нове, навіть якщо воно допоможе світові зробити крок уперед, має пройти через десятиліття боротьби, щоб, нарешті, перемогти.  
Мальви палали, перетворюючись на білий попіл, що одразу ж зривався й летів, піднесений вітром. Кожен шматочок прагнув долетіли до неба – повернутись туди, звідки колись з’явився. Брат та сестра дивились на вогонь, обійнявшись, та не говорячи жодного слова.
Андрійко тихо стискав дві останні квітки мальви, що встиг зірвати до пожежі.