4

Пташки розщебетались як ніколи: у густій листві дерев раз у раз миготіли червоні шийки ластівок. У селі було досить тихо, бо не всі ще повернулися з полів. Сусідський пес гучно загавкав, але, впізнавши дітей, що часто тут снували, заспокоївся.
– Ось, – мовив Іван, показуючи рукою на стару хатину, що хтозна-як ще трималася й не розвалилась. 
Вікна були забиті, двері й взагалі відсутні, а город (якщо він колись був) поріс високим бур’яном. За будинком, де вже давно ніхто не жив, росли білі мальви. Андрій підняв з землі шматок заліза, достатньо гострого аби зробити розріз.
– Кров, – пояснив він Івану. – Потрібна кров родича померлого.
Андрійко, проводивши такі дії багато днів поспіль, навіть не скривився, коли тоненька цівка крові почала інтенсивно крапати на білу квітку. Діти мовчки чекали, озираючись навкруги: хоч би ніхто їх не побачив.
– Дітки мої… – мати, як і завжди, тепло посміхалась, погойдуючись у такт мальвам. 
– Отакої! – вигукнув Іван і в очах його спалахнула надія. Не кажучи більше ні слова, він підібрав з землі щось і побіг до сусіднього куща. 

Три години пролетіли, як одна коротка мить. Діти жалілися на бабусю, та мати просила не тримати зла – нікому ще воно добра не приносило.
– Не забирайте до свого серця злість, – говорила вона. – Дуже важко її потім виганяти з себе – щось та залишиться й буде рости, наче бур’ян. Ваша бабуся любить вас та хвилюється. Так, як може. 
– Але якщо хтось знову дізнається? – Андрійко, як завжди, поклав свою голову на коліна мамі й насолоджувався її легким доторком.
– Треба бути більш обережними й не ходити сюди часто, – розмірковувала Ганна. – Не можна кожного дня бігати до мальв. Здогадаються.
– Вам і не треба часто бігати, дітки, – повчально мовила мати. – Треба життя жити, а не з померлими розмовляти. Можемо бачитися зрідка, коли мальви цвістимуть…
Андрійко вмить підскочив й перелякано подивився на сестру.
– Ганно, а взимку ж мальви не цвітуть… – жалібно протягнув він.
– Але в нас буде ціле літо. Кожного року. Навіть про це я ніколи не мріяла.
Повернувся Іван й примостився поряд з друзями. Його обличчя було червоним, а очі, хоч і виглядали щасливими, добряче припухли.
– Дякую, – ледь чутно сказав він, дивлячись на Андрійка. – Дякую, – хлопець зачаровано торкнувся білої квітки мальви й беззвучно розплакався. 
Голоси людей, що поверталися з полів, змусили дітей занервувати. Як би їм не хотілось залишитися, але час йти назад, поки ніхто з сусідів їх не побачив. 
– Бувай, мамо, – Ганна поцілувала мати у бліду щоку. – Ми ще побачимось, як тільки в нас з’явиться така можливість.
Жінка мовчки обійняла дітей та посміхнулась Івану, після чого зникла. Голоси наближались і діти забігли у стару хатину, аби не попастися на очі дорослим. Як тільки ті пройдуть, компанія зможе безпечно дістатися своїх домівок і ніхто нічого не запідозрить. Друзі вже планували виходити, як раптом Ганна почула знайомий чоловічий голос, що лунав з білих кущів мальв.
– Доню? – серце дівчини на мить зупинилось.