2

Зо дня, коли Андрійко бачив маму, пройшло кілька днів. Скільки б хлопчик не сидів біля мальв й не кликав матір, вона не приходила. Він не розповів нікому про те, що бачив. Старша сестра і так вважала його диваком – не хотілося давати їй ще один привід для глузування. 
Зранку дощило. Проте зараз сонце впевнено визирало з-за хмар, віщуючи гарний день. Андрійко вирізав на товстій колоді літеру «А» – Ганна якось сказала, що саме з неї починається ім’я хлопчика. У неї не було часу навчити його читати, бо вона постійно допомагала бабусі по господарству. Андрія ж, частіше за все, відсилали на двір, аби не швендяв під ногами. Літера «А» вийшла надиво рівненькою й охайною – татків ніж все ще був ідеально гострим. Хлопчикові залишилось тільки обвести літеру в кружечок – так буде гарніше. 
На високу яблуню, що торкалась тонкими гілками даху хатини, приземлився ворон. Він з цікавістю споглядав за маленькою людиною і раптом гучно закаркав. Андрійко, надто зосереджений своїм витвором, підскочив й порізав пальця. Він тільки-но збирався нахнюпитись, аж раптом закляк й уважно роздивлявся вказівний палець, на якому вже зібралась велика червона крапля. Хлопчик ще раз прокрутив у голові день, коли побачив матір, й уважно подивився на мальви. Високі квіти легенько погойдувались од вітру, спокійні й величні. Андрійко, все ще до кінця не впевнений, приклав пальця до рожевої квітки й став чекати.
– Синку?

******
Ще ніколи раніше Андрійко не був таким роботящим: будь-яка робота, що мала б виконуватись на дворі, була його. Хлопчик розвішував одяг, копав й поливав город, порався в курнику та фарбував паркан. Вже тиждень як хтось підмінив Ганниного брата. Сьогодні, нарешті, бабуся дала їй відпочити від хатніх справ, тож Ганна вирішила прослідкувати за малим Андрійком.
Хлопчик похапцем поснідав і, змахнувши з сорочки крихти хліба, взявся збиратися на вулицю. День видався прохолоднішим за весь минулий місяць – липень був надто спекотним. Та сонце все одно щедро дарувало свої теплі промені, визиравши час від часу з-за сірих хмар.
Ганна швиденько помила після себе й брата посуд та, поцілувавши бабцю у щоку, крадькома вийшла за поріг. Бабуся лише похитала головою й продовжила щипати курку, дивлячись незрячими очима у напрямку вікна.
Дівчинка почула чийсь голос, що тихенько наспівував спокійну мелодію. Серце Ганни вмить пришвидшилось – вона впізнала мотив. Але хто вміє так співати? Так, як колись могла тільки вона… Дівчина побігла на звук, але зупинилась, тільки-но добігла до саду. У тіні мальв, чиї стебла закривали непрохані погляди, сиділи двоє. Жінка, що була точнісінькою копією матері Ганни, тримала на колінах голову Андрійка й тихо співала. Хлопчик похитувався у такт, прикривши очі й погладжуючи материну руку.
– Мамо? – Ганна хотіла протерти очі, але побоялась: що як видіння зникне?
Жінка повільно підняла світло-зелені очі й посміхнулась. Дівчинці здалося, що вона летить – прям як на гойдалці, коли не знаєш, чи повернешся назад. Андрій потягнувся й схвально кивнув на німе питання, що читалося на обличчі сестри.
– Мамо! – дівчинка вмить опинилась на колінах й плакала в обіймах найріднішої людини, що так несправедливо пішла з життя. 
Ганні було абсолютно все одно, яким чином мати опинилась тут, а якщо це сон – нехай він ніколи не скінчиться. Скільки б дівчина не молилася раніше, мати ніколи їй не снилася. Ніколи. Ганну лякала сама тільки думка про те, що вона може забути материн голос чи обличчя. Дівчина була впевнена, що саме в той момент вона зрадить маму. Забуде. 
– Донечко моя… Нарешті я тебе побачила! – жінка теж плакала, витираючи сльози темноволосій дівчинці, що як дві краплі була схожа на свого батька.
– Як? – одними лише губами запитала Ганна, але мати мовчки подивилась на Андрійка.
– Мальви, – буденно відповів той. – Мальви допомагають бачити маму.
– Але як? – знову запитала дівчина й уважно подивилась на квіти – наче нічого особливого. Мальви як мальви: білі й рожеві, високі.
Андрійко показав забинтовану руку, з якою він вже не перший день ходив.
– Я порізався й приклав одну квітку до рани. А потім мама з’явилася. Але вийти вона не може, – він зітхнув. – Тільки тут її видно.
– Шкода, що ваш батько далеко… – жінка поправила свою спідницю й поклала на неї бліді руки. – Мені так багато хочеться йому сказати…
– Мамо, – Ганна поклала свою руку на руку матері й тихо запитала, – де ти є?
– Коли я не тут, то я, напевно, сплю, – жінка задумалась й додала. – Мені спокійно, якщо ти про це.
Дівчинка схвально кивнула й подивилась на брата. Як він міг ховати від неї таке?! Як міг не розповісти про те, що бачиться з мамою… Ганна ображалась на брата, але це почуття було ледь помітним, розчиняючись у вирі щирої радості й кохання до матері. Вони сиділи утрьох, обійнявшись, до самого вечора, розмовляючи про усе на світі. Коли сонце остаточно зайшло, мама вмить розчинилась у повітрі – неначе вранішній туман, що тікає від сонця.
Ганна, вперше за довгий час, заснула з посмішкою. Зранку, на жаль, вона прокинулась не від сонячних променів, а від смороду вогнища.