1

 «Рожеві і червоні, і яскраво-білі
Розквітли мальви в маминім садку.
Мого дитинства проліски несмілі.
Радію з вами і сумую. Йду…»

Олександр Чорнобай «Мамині мальви»

На півдні України, поряд з річкою Південний Буг, розташувалось невеличке село під назвою Варюшине. Білі хатини, немов гриби після дощу, вишикувались на рівнині, підставляючи свої солом’яні капелюшки літньому сонцю. 
Андрійко, як завжди, порався у саду. Точніше, він вдавав, що зайнятий чимось важливим, а насправді будував замок для хробаків. Два з них, що по збігу обставин трапилися Андрію на городі, тепер звивалися у залізній старій коробці, доки восьмирічний хлопець копав руками землю за будинком. Поряд приземлився горобець, плануючи вкрасти одного з тих, кого хлопчик нарік «захисником замку», але раптовий гуркіт дверей сполошив маленького птаха. 
До Андрійка, розмахуючи чимось білим, бігла старша сестра. Хлопця прикривали високі мальви, тож зі сторони ніхто не міг побачити, чим саме він займався.
– Андрійку, Андрійку! – зазвичай бліді щоки дівчини зараз були червоними, а сама Ганна важко дихала.
– Чого тобі? – хлопчик не дуже любив, коли його відривали від важливих справ. А замок для хробаків – то надважливе діло.
– Лист від татка прийшов, – темно-каштанове волосся дівчини прилипло до спітнілого лоба. Сестра простягнула конверт, на якому Андрійко впізнав почерк батька. 
– Ти читала? – трохи ревниво запитав він, помітивши, що конверт вже відкритий.
– Ні! – чесно відповіла Ганна. – Бабуся просила сусідку їй почитати, а я одразу до тебе, як вона його віддала. Ми ж домовлялися!
Дівчина дбайливо погладила брата по голові, але той вмить ухилився – він вже дорослий для цих ніжностей! Діти вмостилися на старій колоді, що лежала у кінці саду – колись татко обіцяв зробити з неї лавку, але не встиг. Війна. Андрійко не міг до кінця зрозуміти, що це таке, але якщо війна змушує дорослого чоловіка плакати й полишати своїх дітей – нема в ній нічого хорошого. Ганна, яка була набагато старша за брата, все розуміла. Тому й чекала на кожен лист від батька, щоб упевнитися, що з ним все добре. 
Хлопчик дістав аркуш, складений удвоє, й простягнув сестрі. Мати встигла навчити читати тільки Ганну, до того як піти на небо. Дівчинка зробила глибокий вдих і, з теплотою відмічаючи гарний почерк тата, почала неголосно читати.
– Дорогі мої! Рідні! Кохані! Сумую за вами так сильно, що й слів не підберу. У мене все добре: живий, здоровий, – Ганна швидким рухом змахнула сльозу й продовжила. – Мрію повернутися якомога швидше, але поки не можу. Напевно, у вас там вже мальви розквітли… Побачив тут фіолетові – очей не відірвати! Обов’язково знайду насіння й привезу, щоб розбавити наші білі й рожеві. Вибачайте, що рідко пишу – важко. Бачити все, що бачу я – важко. Але я не здаюся, бо в мене такі чудові діти! Люблю вас, малі, понад усе на світі. Андрійко, пам’ятай, що ти тепер – головний чоловік у будинку. Піклуйся про сестру й бабусю. Ганночко, – голос дівчини здригнувся, – ти сама все знаєш. Ти – мій янгол та моє серце. Моя дівчинко, моя донечка… Обійняти тебе й Андрійка хочу. Ну все, старий чоловік – і плаче. Буду закінчувати – скоро знов у дорогу. Залишу лист у доброї жінки, що нас прихистила. Вона обіцяла його передати вам. Цілую. До зустрічі.
– Знову не написав, коли він повернеться… – Андрій похмуро опустив голову й світле волосся впало йому на очі.
– Він не може того знати. Війна… – почала дівчина.
– Можеш не продовжувати, Ганно, – хлопчик подивився зеленими очима в її бурштинові – як у тата. – Я все розумію, хоч ти й вважаєш мене малою дитиною. Я просто хочу побачити тата. А ще маму. Я зовсім погано її пам’ятаю і це не чесно – бо ти пам’ятаєш її краще…

Сестра пішла, а хлопчик продовжив копати глибоку яму. Здається, хробакам не на користь знаходитися так багато часу під сонцем, та Андрійко цього не помітив.
– Ай! – ображено вигукнув він й витяг з ями брудну руку. На пальці з’явилась невелика ранка, що одразу ж почала кровоточити. 
Андрійко не зрозумів, чим він вколовся або що його вкусило, а перевіряти не хотів. Він зірвав білу квітку мальви, що росла поряд, й притис до руки. Стало трохи легше, але про всяк випадок приклав ще одну – не зриваючи. Хлопчик заворожено спостерігав, як білі пелюстки поступово багряніли й темнішали. Сонце припікало в голову, та і їсти вже хочеться… «Потім з хробаками розберусь» – подумав Андрійко й почимчикував додому. Голос, що раптом почувся позаду, пробігся холодним дотиком по спині.
– Андрій?
Хлопець озирнувся, але нікого не побачив. «Терміново додому, бо сонце таки напекло!»
– Синку? – голос чувся звідти, де Андрійко будував свій замок.
Хлопчик переминався з ноги на ногу, дивлячись то та будинок, то на високі мальви, що, здавалось, закривають когось, хто там стояв. Він повитирав чорні руки о сіру сорочку й пробурмотів:
– Воїни не бояться! – й повільно пішов у сторону квіткового саду.

Серед рожевих та білих квітів, що були майже її зросту, стояла молода жінка. На ній була синя спідниця з білим мереживом та звичайна біла сорочка. Вона виглядала стурбованою й постійно крутила на пальці світле волосся. Обличчя виглядало доволі знайомим, а зелені очі…
– Мамо? – Андрійко не впізнав власного голосу.
Жінка посміхнулась, але посмішка була сумною. Вона уважно подивилась на хлопчика й прошепотіла:
– Так виріс…
Андрійко, не стримуючи сліз, підбіг до матері й обійняв її так міцно, що та навіть зойкнула. Хлопчик абсолютно не розумів, що коїться, та і яка різниця! Його мама повернулася до нього. Справжня, рідна, єдина. Він відчував її запах – саме такий, яким він його й пам’ятав. 
– Як я тут опинилась? – матір Андрія виглядала так, наче вперше за багато років прокинулась.
– Мамо, пішли хутчіше до Ганни! – хлопчик взяв жінку за руку й потягнув до старої хатини, з якої тягнувся солодкий аромат печених яблук.
Матір зовсім не пручалась, але як тільки її нога вийшла з тіні – жінка зникла. Андрійко потер очі: нікого не було. Але як таке можливо?! Він точно знав, що бачив маму та навіть обіймав її! Це не може бути сном або ж маренням. Він. Бачив. Маму.