Част 4. Лісовий

Сьогодні я, можливо, загину. Та мене це зовсім не тривожить. Я прожив настільки довге життя нечисті, що забув про свою людськість. Я служив цьому лісові і вигнав звідси людей, зцілював тварин і рослин, утихомирював  нечисть. Ліс зникле, як тільки мене не стане. І все-таки я беру за дружину дух, який може нас погубити. Це ритуал чистого серця. Він потребує жертв.

Широко відкритим ротом я вдихнув хвойне повітря з такою силою, що здер із молодих акацій зелене листя. Простір закрутився: людські обличчя злились із мідними стовбурами, а в центрі кружляла Віоланта, вирячивши сизі очі й притримуючи сукню, що підлітала. Ще хвилина — і все закінчиться.

Під мерехтінням молодого місяця ми опинились у центрі крутого пагорба. У декількох кроках від нас росла могутня і захмарна Мати-береза. Її верхівка тягнулась високо до неба, обганяючи соснові шапки, а коріння розповзалось по ямі — найбільшій у всьому лісі. У неї ми з Віолантою і ступили.

Дарма наречена вертілась на всі боки і намагалась зрозуміти, що це за місце. Вона була тут вперше, як і вся нечисть. Я надійно оберігав його своїм замовлянням.

Матір-береза схвильовано затрусила ошатними гілками, за нею повторяли мохнаті сосни і дрімучий лісоповал. Із-за дерев з’явилась Любелла. Хоч вона і виглядала як русалка, але залишалась відьмою. А значить — хранителькою заговореного лісового кинджала.

Любелла низько вклонилась і простягла у мою сторону янтарного кольору кістку з загостреним кінцем. Поки я погладжував незвичайний кинджал у своїх руках, Віоланта тихенько застогнала: вона здогадалась, що кістка була людською, але не знала, що ми будемо з нею робити.

Я засвистів над зброєю так гучно і низько, що земля відповіла глухим тріском. Кістка у моїй руці затрусилась і почорніла.

Навіть у темряві я зумів розгледіти найсвітлішу ділянку біля кореневища Матері-берези і приставив до неї вістря кинджала.

Біля ями за моєю спиною з’явилась Русана. Я відчував її ялівцевий запах, що посилювався від хвилювання. Вона була тут не для того, щоб спокутувати провину. Русалка більше не шкодує про свій вчинок, вона вирішила, що удвох з Віолантою вони впораються з відьмою.

Тільки Русана не знає, що і вона сама, і відьма  — частина ритуалу. Кожна з них зробила те, що повинна була зробити, щоб випробувати лісову.

Великим пальцем я тричі постукав по голівці кістки. Віоланта охнула: гостра частина кинджала пройшла крізь бересту, ніби крізь мох. Я вертів кинджал у різні сторони до тих пір, поки зі стовбура дерева не полились прозорі сльози.

— Матір-береза живить весь лісовий рід, — заговорила Любелла, звертаючись до Віоланти. — Тільки вона може дати тобі тіло нечисті, тому злизуй сік акуратно. І пам’ятай: ти ніколи більше не зможеш сюди потрапити, якщо не станеш лісовою. Це місце священне і приховане від нас всіх.

«Іншої можливості вбити його не буде», — ніби вимовила вона.

Я вийняв із стовбура берези кинджал і простягнув його нареченій.

— Не роби цього! — кинулась до доньки Гіата. — Погралась — і годі!

Я повинен був віддати Гіату ще вдень, коли в лісі з’явились її предки, але Віоланта… Як же вона просила мене почекати, поки ми не проведемо церемонію!

Віоланта облизала кістку, не дивлячись на матір.

Ми завершували ритуал чистого серця. Разом із соком я дав Віоланті безсмертне тіло і право залишатись зі мною. Темні сили випробовують її, відкривши мою таємницю. Тепер Віоланта вирішить, чи дотримуватись свого слова. Оберігати ліс, присвятити себе живому чи знищити його разом зі мною.

Вона стояла біля мене  — вже не прозора, але в жовто-зеленій плоті — і недовірливо плескала себе по обличчі. Варто нам лише завершити обряд, як її гладка шкіра покриється короткими зеленуватими волосками і зморщиться — Віоланта більше не буде молодою дівчиною.

Час у лісі ніби зупинився. І звір, і  птах дивились на нас. У тиші було чутно, як важко зітхає Гіата, як хрустить пальцями Русана і мне сорочку Любелла. Кинджал обпікав мене теплом: залишалось дати нареченій мою кров, і обряд буде завершено.

Я помітив, як змінюється настрій Віоланти. Тепер вона пригадала все, що їй показала Русана.

«Ти можеш це зробити лише в той момент, коли станеш нечистю, але перш ніж зробишся лісовою».

«Тоді ти зможеш тримати предмети».

«Віоланто, ти можеш убити його».

Убити, щоб втекти з матір’ю, — от про що думала наречена. Незважаючи на всі страждання, вона була готова пробачити її і захистити.

Тоненька ручка Віоланти накрила мої долоні — і через секунду лісовий кинджал увійшов мені в живіт. Віоланта зрадила нас, обравши матір, яка зрадила її.

Моє життя підходило до свого кінця, а з ним завершувалось і життя всього лісу. Я лежав на м’якому моху і слухав, як розбігаються тварини і розлітаються птахи. Як риплять старі дерева, розгойдуються і кланяються до землі. Чув я і голоси предків Гіати, котрих вже не міг зупинити. Вони скоро прийдуть сюди.

— Його обличчя… — Медянкою тягнувся до мене схвильований голос Віоланти.

— Колись він був людиною, тепер знову нею став, — не то кричала, не то шепотіла Любелла. — Красивий хлопець, навіть дуже. Він завжди ним залишався всередині, але ти, через свою дурість, цього не побачила.

Легкий, ледь помітний жаль ліг на мене щитовиком. Невже це був жаль моєї нареченої?

— Мамо! Швидше біжимо!

Я вже не відчував Гіату, але ще міг уявити, як вона мчить разом з донькою стежками темного лісу, як просочується крізь дерева і зарослі кущів. От тільки від свого роду їй нікуди не сховатись. Він забере її через кілька секунд, і Віоланта не зможе її врятувати.

А що ж буде з Віолантою?

— Ці зв’язки руками не рвуться, моя люба Русано. — Голос відьми звучав так ясно, ніби вона сиділа у мене в голові. — Ти справді сподівалась, що вона вибере тебе? У неї ж є матуся! Ти не забула, що ти прикована до мого золота, яке я тут розкидала? А твоя подруга тепер назавжди служить мені як нечисть!