Част 3. Русана і Любелла

Сім довгих років у темному лісі, де давно не ступала нога людини, навчили мене багатьом речам. Я почуваюсь невразливою, тому що бережу важливі таємниці. Безглуздо сподіватись вбити лісового без моєї допомоги. Такі, як він, помирають важко, і сьогодні я розповім, як його знищити.

— Ні, Русано! — Любелла повисла в мене на руці. — Ти підеш проти природи, так не можна!

— Відчепись! Я не хочу тебе слухати. — Я скинула її із себе, ніби набридливий листок крушини.

Настав вечір. Я відчула, як вистигає пісок під моїми ногами, як тіло закутується в тонку ковдру сирості. Налаштована на подвиг, я тріумфувала і співала, а разом зі мною співала в пухнастому дереві вільшанка.

— Ти помиляєшся. — Любелла зловтішалась. — Ти завжди була сентиментальною й дурненькою, а я тебе покривала. Цього разу ти хочеш все зробити по-своєму — вперед! Я втомилась за тобою наглядати.

Мені хотілось розсміятись її недовірливості, але, коли я повернулась, позаду вже нікого не було. Що ж, нехай так. Я не розраховувала, що Любелла мене зрозуміє. Я взагалі ніколи на неї не покладалась.

Я розправила плечі, уявляючи, як за спиною виростають крила, і зімкнула повіки. Ліс повільно тонув у темряві, крізь яку ні глядіти, ні виглядіти. Та я знала, як знайти те, що мені потрібно.

Мій внутрішній погляд мчав між хитромудрими рядами сосен, піднімаючи стовп пилу з гілок та листя. Лісові галявини гуділи у відповідь, махали гострими гілками. Зрештою, він зупинився поряд із тоненьким намистом сонячної незбутниці. Я уявила, як торкаюсь жовтих квіточок кінчиками холодних пальців і вдихаю лапах лісової підстилки. Цей запах завжди носила Віоланта, що померла у ній.

Мої ноги відірвались від землі, я перемістилась на простору галявину. У сутінках високі стебла іван-чаю та бузинові рубіни перетворились у напівтіні, а посеред них миготіла інша напівтінь. Хоч вона не зронила ні слова, я все рівно відчула її лють.

Мені завжди було шкода Віоланту, але я ніколи цього не показувала. Любелла здогадувалась і нашіптувала: «Ти ж русалка, яке тобі діло до чужих страждань?» Та я була таким же самотнім створінням, як Віоланта, і мене тягло до неї.

— Я принесла тобі весільний подарунок.

Віоланта відвернулась, даючи зрозуміти, що не хоче мене слухати. Моєї сили було достатньо, щоб розвернути вперту до себе. Коли вона спробувала закричати, мені довелось позбавити її голосу. Нарешті примарна оболонка припинила боротись, я підплила й торкнулась руки дівчини.

Мені не потрібні були слова, щоб передати їй свої знання. У дотик я вклала все, що було потрібно побачити. І вона побачила.

— Я тобі не вірю! — Віоланта відскочила від мене, як кліщ, що напився крові. — Ти вже не раз мені брехала!

— Дурна! Тобі більше не доведеться нікому підкорятись, ти станеш вільною і сильною, як я. Увесь світ опиниться біля твоїх ніг.

Сказавши це, я плеснула в долоні — й через секунду опинилась на невеликому пагорбі, оточена соснами. Я не сумнівалась, що Віоланта зробить все як потрібно та невдовзі стане рівною нам, лісовій нечисті. Після стількох років залежності від власної матері і заручин із старим хіба можна відмовитись від свободи?

Із пагорба я чітко бачила, як тьмяні відблиски місяця погладжують неслухняні акації на нашій з Любеллою галявині. Я радісно збігла вниз, передчуваючи, як буду кружляти там самотньо. Любелла завжди зникає із заходом: вона спить під товстими корчами, а, можливо, бігає у річку до водяного.

Та цього разу вона не зникла.

Любелла метушилась біля гикавки, ніби щось згубила. Я спостерігала за нею і не могла зрозуміти, що трапилось із її спиною. Довга й гнучка, вона здавалась мені тепер широкою і короткою, згорбленою над рослинами. Кучеряве чорне волосся звисало ковтунами, і лише біла мереживна сорочка виглядала як зазвичай.

Любелла відчула мою присутність і завмерла.

— Що ти тут робиш? — Я вийшла до неї із-за молодого дуба, зачепивши плечем борошнисте листя.

Любелла розсміялась, тріскочучи, як старі кущі, і повернулась до мене обличчям.

На мене ніби впало дерево. Якби я могла кричати, то кликала б лісового з усіх сил. Та тільки він не був моїм покровителем, а переді мною зараз стояла істота, яка одного разу мене згубила.

— Навіщо ти прийшла?

Тепер я зрозуміла багато: ці постійні підбурювання проти Гіати та Віоланти, натяки, ніби вона знає більше, ніж я, нічні зникнення… Любелла не була русалкою, ні.

Вона була старою сільською відьмою. Тією, до якої приходила Гіата провести ритуал для повернення чоловіка; тією, у якої багато років потому я на спір украла ланцюжок.

— А ти як думаєш? — посміхнулась чорним ротом стара. — Батечку! Я ще тоді помітила, що ти слабка на голову, та не думала, що настільки!

Я пригадала до дрібниць день, коли вона позбавила мене життя і прикувала до землі, на якій росте ліс. Я благала не проклинати мене, але карга вирішила інакше. Через деякий час відьма знову тут і прийшла не за мною. Невже їй потрібна Віоланта?

— Навіщо вона тобі? Вона померла і не може бути твоєю спадкоємицею.

— То нехай служить мені як дух! Я чужого не чіпаю, але беру те, що моє!

— Ти запізнилась, вона належить лісовому.

— Хіба ти тільки що не допомогла їй позбутись від нього? Хіба ти не передала Віоланті моє послання?

Від хвилювання мені здалось, що в грудях знову забилось серце. Що означає послання? Невже вона вселила мені… Не може бути, я ж сама захотіла розповісти таємницю лісового! Любелла навіть намагалась відмовити…

— По очах бачу, що передала. А от і мій кристал. — Відьма зігнулась, щоб підібрати щось із землі. — Завжди любила такі цяцьки. Ну, прощавай, Русано!

Старуха навела на місяць червоний кристал і плюнула на нього. Її долоні затремтіли, і на моїх очах сільська відьма перетворилась ні на себе, ні на русалку, а на малу зозулю — і полетіла в небо.

Я залишилась дивитись їй услід і думати про те, що накоїла.