Част 2. Гіата

Життя було несправедливим до мене, та я знайду своє місце після смерті. Навіть якщо мені доведеться кимось пожертвувати. Предки хочуть забрати мене до себе, та в них нічого не вийде. Одного разу я вже обманула темні сили й зможу зробити це знову.

Я прослизнула крізь густу хмарину акацій на невелику галявину.

— А, Гіата, — ліниво протягла Любелла. Вона лежала в тіні пухнастої аморфи і виводила карлючки зламаною гілкою на землі. — А ми думаємо, звідки цей холодний вітер…

— Де Віоланта? — мене не цікавили пусті розмови. Я хотіла забрати свою доньку й повернутись у наше лігво.

— Цього ніхто не знає. — Кружляла по соснових шишках Русана. — Духи бувають де завгодно й одночасно ніде.

Мені хотілось добряче струснути обох, та навряд чи я могла це зробити. Що ж, нехай подруги сміються наді мною. Вони не розуміють, що незабаром все зміниться. Варто лиш Віоланті сказати «так», і лісовий захистить мене не тільки від предків, але й від лісових дівок, що так зазнались. За це я віддам йому доньку.

Я відчула, як вітер загрібає мене крижаною лапою, із силою затуляє рот і очі. Я повернулась до нього спиною — і зойкнула! Великий напівпрозорий силует лише за кілька кроків від мене пронісся у кущі дикої ожини.

Чи мені здалось?

— Скажи нам краще, Гіато, — дзижчала біля мене Русана, ніби хрущ біля сосни, — за що тебе ліс так не любить? Ми відчуваємо, як він змінюється, коли ти приходиш.

— Ще недавно тут світило сонце і пурхали метелики, а тепер навіть хрестовики тікають із дерев. Мабуть, ти щось дуже страшне зробила за життя, — додала Любелла.

Я загадково посміхнулась у відповідь. Русалки мали надприродні здібності, але вони не могли бачили моїх пращурів. Тих самих, котрі, розлючені незрозуміло чому, з самого початку приходять за мною. Ліс хвилюється не через мене, він відчуває мій рід, якому тут не місце. Та розповідати про це я не планувала. Нехай краще всі мене бояться, ніж висміюють.

Мені здалось, ніби хтось стоїть за деревами і дивиться на мене. Зберись, Гіато! Молоді й зухвалі, дівчата лишень намагаються мене залякати. Їм напевне подобається тримати всіх під контролем. Та зі мною цей номер не пройде.

— Здається, я знаю, хто може викрити твою таємницю, Гіато! — Любелла радісно заплескала в долоні. — Ми запитаємо про неї у лісового! Ти чула, що він бачить всіх наскрізь?

Русалки загуділи, разом із ними затрусились тоненькі гілки акації і аморфи, заскрипіли, розгойдуючись, високі сосни.

Тієї хвилини я не могла сказати, чого боюсь більше: що так і не знайду Віоланту чи що лісовий знає, чим я не догодила предкам.

Раптом серед лісового шуму я вирізнила нотки знайомого голосу. Усім своїм єством я почала слухати. Невже це моя мати? Вона тут, аби забрати мене в світ мертвих, але я так не хочу… Вона ніколи не давала мені пожити для себе.

— Гіато! — Русана знову мерехтіла перед очима й явно чогось хотіла. Як пояснити їй, що зараз мені ніколи? — Тобі послання із світу людей.

Русалка дмухнула мені в обличчя запахом згорілих гілок. У ньому не було нічого незвичного, але тоді чому усередині почали прокидатись незрозумілі відчуття? Тим часом із подиху дівчини, його видимих частин і крапель прямо в повітрі формувалась маленька кольорова фотокартка. Покружлявши трохи над білосніжною гикавкою, знімок плавно опустився на землю.

Я нависла над ним ніби тінь, намагаючись щось роздивитись. Як таке можливо? Груди ніби затягнув вузол, ледь я впізнала на фотографії себе. Хіба я не порвала її багато років тому?

Спогади посипались на мене, ніби голки хвої у жовтні. Я молода і нещасна, мій шлюб тріщить по швах. Мені потрібно негайно щось вигадати. Я беру крихітну Віоланту і йду до відьми.

— Тепер я знаю, що ти зробила… — Русана вчепилась у мене колючим, як будяк, поглядом.

У відповідь я хотіла схопити її за напівпрозоре біле плаття, але образ обох дівчат тут же розсипався потертю старого пня. Русалки зникли — останнім, що я бачила, були великі зелені очі однієї з них.

Тепер і я знала, що відбувається. Та не була зобов’язана говорити про ритуал, під час якого обіцяла віддати свою доньку в руки нечисті. Адже я цього ніколи не робила. Я обманула відьму, а вона не повернула мені чоловіка.

— Гм, — почулося поряд.

У траві побіля гикавки, де тільки що лежала світлина, сидів старий. Його рідка сива борода струменіла по самій землі, а в беззубому роті виднілась люлька. У руках він тримав невеликий ніж і виколупував ним бруд з-під довгих нігтів, поки єдине око дивилось кудись убік.

Я одразу впізнала лісового, а поряд із ним стояла сама Віоланта й довго з ним переглядалась, ніби вони говорили про щось. Можливо, він викрив їй мою таємницю? Та ні, здавалось, їх цікавила не я. Тут мене вразила інша здогадка.

— Віоланто, невже ти?.. Боже, як я цього чекала!

— Ти рада? — запитала вона осудливо.

Дурненька! Коли-небудь вона скаже мені «дякую» за все, що я для нас роблю. Як і весь наш невдячний рід, котрий ніколи мене не цінував!

— Люба, я дуже щаслива за тебе!

Віоланта криво посміхнулась.

— Я стану дружиною лісового, але ти повинна піти в світ мертвих. Він дав нам життя, пам’ятаєш? Він знає, як його забрати. Я хочу бути вільною від тебе.

Я була готова міцно огріти нахабну пигалицю по обличчю, але якась сила стримувала мене. Невже це старий? Як вони лише посміли змовитись за моєю спиною! Та він ніколи не отримає мою доньку!

— Я востаннє запитую: ти згодна віддати мене лісовому й піти в світ мертвих? Та знай, назад шляху не буде.

«Ты невдячна погань!» — ревіла всередині мене моя мати, коли я йшла від неї до свого чоловіка.

— Ти невдячна…— вимовила я, і слова зупинились у мене в горлі.

«Ти погана донька!»

— Ти погана…

Із-за дерев з’явилась срібляста павутина і ніжко сповзла до мене крізь повітря, перетворюючись у людські тіні. Простір задзвенів від плачу, зітхань і сміху примарних істот. Тіні кликали мене на ім’я, запрошували підійти, доторкнутись до них. Серед них бродив грізний голос моєї матері: