Част 1. Віоланта

Тут, на сході Нотенбаунгля, є місця тихі, а ліси темні-темні. В одному з таких лісів мене поховали. Моє життя було в самому розквіті, я випромінювала красу, молодість, здоров’я — цього не стало однієї секунди, й сьогодні я поквитаюсь з тим, хто у всьому винен.

Я торкнулась ліктем заплутаної гілки акації й вийшла на невелику поляну.

— А де ж матуся? — почулось звідкись попереду.

— Вона дозволила тобі гуляти самій в лісі? — промовив інший голос.

Я добре знала, хто зі мною розмовляв. Це були Русана й Любелла, русалки*. Вони сміялись наді мною, як сміявся весь темний ліс, бо я була зовсім іншою. Вони належали нечисті та були вільними, я ж належала матусі й нічого не робила без її дозволу.

Та не сьогодні. Я стисла тонкі губи, сіпнула головою й рішуче вийшла з-під сосни, що похитувалась.

— Він там, — вказала пальцем Русана кудись у даль.

Я рушила вперед, за її підказкою.

— Хочеш пораду? — Любелла зловила мене за руку, коли я порівнялась з ними. Її кучеряві чорні пасма залоскотали мені обличчя. — Не забудь задерти сукню, йому подобається, коли є за що помацати.

Русалки задерикувато сміялись. Із їхнім сміхом затріщали опалі соснові шишки під моїми ногами, загуділи від вітру дерева, закричали над головою стривожені птахи — піднявся гул. Я закрила очі й притисла вуха руками. Кожен крок коштував мені невимовних зусиль, я проклинала русалок і бажала їм всього найгіршого.

Раптом все стихло. Ліс знову завмер і сам прислухався до мене. Я йшла крізь зарослі високої кропиви та неочікувано дещо згадала…

Ні, геть спогади!

Я почала поправляти волосся. Воно було скуйовджене й пнулось у всі боки, обличчям стікала кров, а закривавлена сукня зім’ялась, мов ганчірка. Потвора, яка ж я потвора!

«Ти така гарна», — шепотів мені на вухо п’яний керівник моєї мами. За нього вона намагалась видати мене заміж.

Ні, ні, я не хочу зараз думати про це!

Мої руки вчепились подолу сукні й почали гнівно відтерати кров.

— Віоланта,— звідкись з-під землі почувся хрип.

Я оглянулась. Навколо мене вже давно не було ні кропиви, ні акацій, ні сосен; я стояла посеред зеленої галявини, втопила свої ноги у свіжій траві, поряд зі мною цвів іван-чай і палахкотів бузок. Все тут було живим, крім мене та нього.

— Я знав, що ти прийдеш.

За декілька кроків я помітила старий замшілий пень. Кореневище його раптом затріпотіло, а земля заходила ходором. Я скрикнула й хотіла бігти, але тут в мою руку прицільно вчепилась гілка бузини. У мене ніяк не виходило вирватись, до того ж було вже пізно: я відчула, як він зупинився й розвернув мене до себе.

Горбатий стариган дивився на мене єдиним некліпаючим зеленим оком. Від нього тхнуло гниллю, обвисле тіло тріпотіло на вітрі, як листя. Беззубий рот скрився в усмішці, рідка борода, по якій бігали мурахи, волочилась по землі. Він завжди приходив до мене в подобі цього старигана, хоч міг виглядати як завгодно.

Я набралась сміливості й поцілувала його. Мені хотілось лише доторкнутись губами до його губ, та я одразу ж відчула сухий язик, що прорвався до мене всередину. З його рота смерділо гниллю, і мій живіт звело спазмом.

Не тямлячись від огиди, я вирвалась і побігла назад. Мої сльози, гілки, листя та стежки – все злилось в одну мерехтливу пляму. Як же це було гидко!

Я не думала, що відшукаю русалок, але Русана й Любелла самі постали переді мною.

— Ну що, тобі сподобалось? — підморгнула Любелла.

— Я виконала свою частину договору, тепер ваша черга! — Я задихалась від злості й приниження.

— Вірно, ти поцілувала лісовика, як і домовлялись. — Русана наблизилась до мене й розвела мої долоні. На них лежала невелика світлина моєї матері. — Порвеш її на маленькі шматки та скажеш: Тікай з лісу, тут нема тобі місця. Мир, гріб, замок.

Вона дмухнула, й фотографія полетіла на землю. Мої тремтячі від хвилювання руки нишпорили по теплій землі, голкам хвої, старому мурашнику, по шишкам і моху — а взяти фотографію ніяк не могли. Що ж це таке? Я підняла голову, та русалок уже не було.

Невже вони мене обдурили? Невже все було дарма?

Ну звичайно — я не могла брати жодні предмети зі світу людей, бо вже не належала до нього! Я закричала від жаху та відчаю. Єдина зброя, що повинна була звільнити мене від матері, лежала переді мною, а я не могла навіть торкнутись до неї, бо це був знімок!

Я стояла на колінах і трусилась, як листок горобини на вітрі. Мене переповнювала ненависть до матері, я хотіла вбити її своїми руками. Адже це через неї у мене ніколи не було друзів, я не зустрічалась з хлопцем, котрий мені подобався, та не займалась справою, якою хотіла! Це вона винна в тому, що я померла! Потягла мене в цей безглуздий ліс, бо сюди приїхав її керівник! А тут нас із нею збила машина, коли ми ловили зв’язок біля дороги, аби йому подзвонити!

Тепер, коли ми обидві мертві й застрягли в лісі як безплотні духи, вона продовжує керувати мною.

«Тобі потрібно з ним поговорити. — Я чую її тонкий, як пискіт комара, голос, що завжди означає одне: з мене зараз будуть пити кров. — Якщо він хоче, щоб ти була його жінкою, то чому б і ні? Він дасть тобі дім, захист, у вас буде господарство та діти! Чого ти ще хочеш?»

Замість керівника вона готова віддати мене цьому огидному лісовому!

Раптом щось порухалось у мене над головою. Із гілки пишної горобини вилетів дрізд, а її гострі сучки потягнулись до мене. У мене не залишилось сил ні бігти, ні кричати. Я випрямилась на весь зріст, забула про фотокартку, й чекала своєї участі. Яка різниця, що станеться зі мною, якщо я все рівно нічого не можу вдіяти?

Горобина завмерла. Я знала, що він знаходиться в неї всередині й дивиться на мене.

— Я тебе ненавиджу, ти забрав у мене життя.

Це було правдою — саме лісовий залишив мене у своєму лісі, не дозволив піти в інший світ.

— Нікчемо, я дав тобі життя, — зашелестіло дерево.