Через десять років

Як приємно прокинутися у своєму ліжечку! І зрозуміти, що сьогодні – вихідний, тому поспішати нікуди не треба. А ще, після ночі спогадів і неспокійних снів з підліткових років, подивитися у дзеркало й згадати – тобі вже не тринадцять, а двадцять три. Так, минуло десять років з тієї найтяжчої для мене осені. Та чи багато змінилося? Насправді багато. 

Після того марення про табір мерців я прийшла до тями на березі. Наді мною нависло кілька людей, кожен щось белькотів незрозумілою мені мовою. Один із них тиснув мені на груди з такою силою, що, здавалося, хотів переламати всі кістки. Насправді то був охоронець пляжу, мій рятівник, що витяг мене, коли я, за його словами, впала з хвилеріза. Та це було навіть не півбіди, а лише сота її частина. Бо справжнє лихо чекало на мене в готелі. Коли я повернулася туди, до мене кинулися заплакані близнюки. Мила дівчина на ресепшені ламаною російською пояснила, що Лізу забрала «швидка». Вона не знала, чому, тож лише дала мені адресу лікарні та номер таксі. Коли ми з хлопцями прибули до шпиталю, нас направили у відділ кардіології. Там я довго бігала коридорами, від однієї медсестри до іншої. Ніхто мене не розумів, ніхто не міг нічого пояснити. Хлопці ходили за мною, не зронивши ані слова, ані звуку. Від них я теж не могла добитися хоч якихось пояснень. 

Коли я остаточно дістала весь персонал кардіології, до мене вийшов високий чоловік, на вигляд років п’ятдесяти з гаком, і сказав цілком зрозумілою українською, що в Лізи стався інфаркт, який вона не пережила. Сказав просто, наче мова йшла про карієс чи водянку, а не про смерть. Але ж так, лікарі до всіх хвороб мають ставитися з крижаним спокоєм. Жодних зайвих емоцій. 

Лікар, спасибі йому, зателефонував моїм батькам, після чого відвів нас із хлопцями у лікарняний кафетерій. Він замовив нам соку і якихось булочок – вибір о четвертій ранку там був невеликим. Нікому з нас шматок не ліз у горло, але принаймні в кафетерії було тихо, тепло і затишно. Чоловік посидів з нами кілька хвилин, пояснивши хлопцям, що смерть – це природній процес, яким закінчується життя людини. Для їхньої матері життя скінчилося, але вони – хлопці, тому мають бути сильними та вчитися жити без неї. А я сиділа, крутила в руках свою склянку з соком і могла думати лише про Табір мерців. Як могло статися, що я ледь не втопилася приблизно в той самий час, коли померла Ліза? Чому в неї, ще молодої і цілком здорової жінки, трапився інфаркт? Останнє питання я поставила і лікареві. А він, на мій подив, відповів, що Ліза була не такою вже й здоровою. Вона мала вроджену ваду серця. Він здивувався, що я цього не знала. Думаю, завдяки моєму високому зросту лікар сприйняв мене дещо старшою за тринадцятирічну дівчинку, якій могли не розповідати про всі проблеми і хвороби її родичів. 

Станом на ту ніч, точніше, вже ранок, мої батьки були офіційно розлученими. Тому по нас із хлопцями приїхала лише моя мама. Тіло Лізи піддали кремації в Болгарії, а її прах ми розвіяли в Полтаві, там, де тітка найбільше любила бувати. Жменька зі старенької оглядової, ще одна – на монастирському пагорбі, ще – біля ставків на Садах, потім – на Співочому полі, і останню – з підвісного мосту на Вакуленцях. 

Мама всиновила близнюків, і ми жили далі великою, хоч і неповною родиною. Роман з Русланом стали на диво спокійними, чемними й надзвичайно старанними у навчанні. Тому за винятком проблем з моїми перепадами настрою, інших негараздів у нас не виникало.

Після того трагічного вечора в Болгарії я не бачила Мертву дівчинку чотири роки. І встигла переконати себе в тому, що вона, як і весь Табір мерців, – просто витвір мого мозку, якому бракувало кисню. Я ж мало не втопилася. Мабуть, на хвилерізі в мене сталося запаморочення, або я просто підійшла занадто близько до краю і не втримала рівновагу. Таким було моє логічне пояснення для самої себе. Я не розказувала про це мамі, бо з неї й так вистачало щоденних турбот. Виникала якось думка поділитися цим зі шкільним психологом, але ж він стовідсотково б викликав мою маму після такої розмови. Ще була думка сходити в церкву на сповідь та почути пораду православного священика. Але цього я теж так і не зробила. І добре, що не зробила, бо від появи Мертвої дівчинки ніхто б мене все одно не врятував.

Наступна наша з нею зустріч сталася, коли мені було сімнадцять. Але то окрема сумна історія, яку наразі мені несила згадувати. Тож зараз краще розкажу про день сьогоднішній. Тим більше, що в ньому теж присутня Мертва дівчинка. Вона з’явилася кілька днів тому. Спершу я злякалася, бо досі її поява щоразу була пов’язана з тяжкими втратами для мене. Але ось уже третій день, як вона в мене, а нічого поганого не сталося. Навіть більше, мені почала подобатися присутність Мертвої дівчинки.

Хоч це ще можна посперечатися, хто із нас двох мертвіший. Дівчинка любить сміятися із найбільш незначних речей, любить дивитися мультфільми і перечитувати казки, любить м’які іграшки і шоколадні цукерки (не їсти, звичайно, просто сам факт їхньої наявності в домі викликає в неї стан ейфорії), а ще – гуляти парком чи просто містом, помічати якісь цікаві деталі в перехожих (зазвичай це щось таке, на що я сама ніколи б не звернула уваги), роздивлятися красиві картинки в журналах (через це ми вчора добрих півгодини стирчали у супермаркеті біля полиць із пресою). Мені ж це все особливих радощів не приносить. І як не слід занадто балувати звичайних дітей, так і своїй Мертвій дівчинці я не дозволяю надто часто насолоджуватися всіма тими радощами. Втім, вона вміє знаходити якусь приємність і в моїх буденних справах. Наприклад, коли ми сиділи на лекціях у п’ятницю, розповідала щось кумедне про викладача, а потім − про декого з моїх однокурсників. Мені рідко ставало по-справжньому смішно з тих розповідей, але іноді посмішка таки з’являлася на моєму обличчі. На четвертій парі мене просто-таки накрила хвиля нестримного реготу. А оскільки це явище заразне, разом зі мною почали реготати й сусіди за партами. Нам дісталися суворі зауваження від викладача та пропозиція розсістися чи й зовсім покинути аудиторію. Мені було прикро так псувати свою репутацію і стосунки з викладачем, а от Мертва дівчинка тішилася з усією своєю дитячою невинністю.