Через десять років

Як приємно прокинутися у своєму ліжечку! І зрозуміти, що сьогодні – вихідний, тому поспішати нікуди не треба. А ще, після ночі спогадів і неспокійних снів з тяжких підліткових років, подивитися в дзеркало й згадати – тобі вже не тринадцять, а двадцять три. Так, минуло десять років з тієї найтяжчої для мене осені. Та чи багато змінилося? Насправді, багато. 

Після того марення про табір мерців, я прийшла до тями на березі. Наді мною нависло кілька людей, кожен щось белькотів незрозумілою мені мовою. Один із них тиснув мені на груди з такою силою, що, здавалося, хотів переламити всі кістки. Але, насправді, то був охоронець пляжу, мій рятівник, що витяг мене, коли я, за його словами, впала з хвилеріза. Та це було навть не півбіди, а лише сота її частина. Бо справжнє лихо чекало на мене в готелі. Коли я повернулася туди, до мене кинулися заплакані близнюки. Миловидна дівчина на рецепшені ламаною російською пояснила, що Лізу забрала швидка. Вона не знала чому, тому лише дала мені адресу лікарні та номер таксі. Коли ми з хлопцями прибули до госпіталю, нас направили у відділ кардіології. Там я довго бігала коридорами, від однієї медсестри до іншої. Ніхто мене не розумів, ніхто не міг нічого пояснити. Хлопці ходили за мною, не зронюючи ні слова, ні звуку. Від них я теж не могла добитися хоч якихось пояснень. 

Коли я остаточно дістала ввесь персонал кардіології, до мене вийшов високий чоловік, років п’ятдесяти з гаком, і сказав цілком зрозумілою українською, що в Лізи стався інфаркт, який вона не пережила. Сказав просто, наче мова йшла про карієс чи водянку, а не про смерть. Але ж так, лікарі до всіх хвороб мають відноситися з крижаним спокоєм. Ніяких зайвих емоцій. 

Лікар, спасибі йому, подзвонив моїм батькам, після чого відвів нас із хлопцями у лікарняний кафетерій. Він замовив нам соку і якихось булочок – вибір о четвертій ранку там був зовсім невеликим. Нікому з нас шматок не ліз у горло, але, принаймні, в кафетерії було тихо, тепло і затишно. Чоловік посидів з нами кілька хвилин, пояснюючи хлопцям, що смерть – це природній процес, яким закінчується життя людини. Для їхньої матері життя закінчилося, але вони – хлопці, тому мають бути сильними та вчитися жити без неї. А я сиділа, крутила в руках свою склянку з соком, і могла думати лише про Табір мерців. Як могло статися, що я ледь не втопилася приблизно в той же час, коли померла Ліза? Чому в неї, ще молодої і цілком здорової жінки, трапився інфаркт? Останнє питання я задала і лікареві. А він, на мій подив, відповів, що Ліза була не такою вже й здоровою. Вона мала вроджений порок серця. Він здивувався, що я про це не знала. Думаю, через мій високий зріст, лікар сприймав мене дещо старшою за тринадцятирічну дівчинку, якій могли не розповідати про всі проблеми і хвороби її родичів. 

Станом на ту ніч, точніше вже ранок, мої батьки були офіційно розлучені. Тому по нас із хлопцями приїхала лише моя мама. Тіло Лізи піддали кремації в Болгарії, а її порох ми розвіяли в Полтаві, там, де тітка найбільше любила бувати. Жменька зі старенької оглядової, ще одна – на монастирському пагорбі, ще – біля ставків на Садах, потім – на Співочому полі, і останню – з підвісного мосту на Вакуленцях. 

Мама усиновила близнюків, і ми жили далі великою, хоч і неповною родиною. Роман з Русланом стали на диво спокійними, чемними й надзвичайно старанними у навчанні. Тому за виключенням проблем з моїми перепадами настрою, інших проблем у нас не виникало.

Після того трагічного вечора в Болгарії, я не бачила Мертву дівчинку чотири роки. І встигла переконати себе в тому, що вона, як і ввесь Табір мерців – просто витвір мого мозку, якому бракувало кисню. Я ж мало не втопилася. Мабуть, на хвилерізі в мене сталося запаморочення, або я просто підійшла занадто близько до краю і не втримала рівновагу. Таким було моє логічне пояснення для самої себе. Я не розказувала про це мамі, бо з неї й так вистачало щоденних турбот. Виникала якось думка поділитися цим зі шкільним психологом, але ж він стовідсотково б викликав мою маму після такої розмови. Ще була думка сходити в церкву на сповідь та послухати коментар православного священника. Але цього я теж так і не зробила. І добре, що не зробила, бо від бачення Мертвої дівчинки ніхто б мені все одно не допоміг.

Наступна наша з нею зустріч сталася, коли мені було сімнадцять. Але то окрема сумна історія, яку наразі мені несила згадувати. Тож зараз краще розкажу про день сьогоднішній. Тим більше, що в ньому теж присутня Мертва дівчинка. Вона з’явилася пару днів тому. Спершу я злякалася, бо її поява у попередні рази була пов’язана з тяжкими втратами для мене. Але ось уже третій день, як вона в мене, а нічого поганого досі не сталося. Більше того, мені навіть почала подобатися присутність Мертвої дівчинки.

Хоча, це ще можна посперечатися, хто із нас двох більш мертвий. Дівчинка любить сміятися із самих незначних речей, любить дивитися мультфільми і перечитувати казки, любить м’які іграшки і шоколадні цукерки (не їсти, звичайно, просто сам факт їхньої наявності в домі приводить її у стан ейфорії), а ще – гуляти по парку чи просто по місту, підмічати якісь цікаві деталі в перехожих (зазвичай це щось таке, на що я сама ніколи б не звернула уваги), роздивлятися красиві картинки в журналах (через це ми вчора з півгодини стирчали у супермаркеті біля полиць із пресою). Мені ж це все особливої радості не приносить. І, як не слід занадто балувати звичайних дітей, так і своїй Мертвій дівчинці я не дозволяю надто часто насолоджуватися всіма тими радощами. Втім, вона вміє знаходити якусь приємність і у моїх буденних справах. Наприклад, коли ми сиділи на лекціях у п’ятницю, розповідала щось кумедне про викладача, а потім − про декого з моїх однокурсників. Мені рідко ставало по-справжньому смішно з тих розповідей, але, іноді, посмішка таки розтягувалася на моєму обличчі. На четвертій парі мене просто-таки накрила хвиля нестримного сміху. А оскільки це явище заразне, разом зі мною почали реготати й сусіди по парті. Нам дісталися суворі зауваження від викладача та пропозиція розсістися чи й зовсім покинути аудиторію. Мені було прикро так псувати свою репутацію і відносини з викладачем, а от Мертва дівчинка тішилася зі всією своєю дитячою невинністю.