✨Епілог.

Епілог.

Земля. Україна, м. Ужгород

Був теплий весняний день.

Сакури цвітом повністю зафарбували центр Ужгорода в ніжно-рожеву казку. Пелюстки повільно кружляли в повітрі, ніби сам час вирішив на мить сповільнитися і дати їм насолодитися цією красою.

Роман і Люба йшли алеєю, тримаючись під руку. Вони були гарно вдягнені: Роман — у стриманому, добре підігнаному костюмі, Люба — в легкій елегантній сукні, яка м’яко рухалася з кожним кроком.

Дехто з перехожих мимоволі затримував на них погляд. Хтось вітався, придивляючись до Романа. Можливо, впізнавав. А можливо, просто ловив знайоме відчуття — наче бачить людину, яку колись знав.

Можливо в когось навіть майнула думка:

«Дивно… дуже схожий на того лектора з університету… що колись зник…»

А хтось просто задивлявся на Любу. Бо вона була надто красива, щоб пройти повз непоміченою.

Люба іноді підставляла долоню під падаючі пелюстки, ловила їх і тихо сміялася, розглядаючи, як вони тануть у її пальцях.

— Тут красиво, — сказала вона. — Дуже по-іншому… але красиво.

Роман кивнув.

Його погляд ковзав знайомими вулицями, і десь глибоко всередині щось відгукувалося — не спогадами, а тихим, теплим відчуттям. Ніби саме місце пам’ятало його, навіть якщо він уже не міг згадати.

— Так, — тихо відповів він. — Це… був мій дім. Колись.

Вони звернули на Капітульну. Стара бруківка вела вгору, до замку. Тут було тихіше. Спокійніше.

Люба обережно стиснула його руку.

— Ти зробив це, — тихо сказала вона.

— Що саме?

— Завершив, — усміхнулася вона.

Роман повільно вдихнув і глянув уперед. Десь там, серед звичайних будинків, залишилася маленька невидима крапка — його лист. Без свідків. Без пояснень. Без повернення.

— Мабуть… так, — тихо промовив він.

Він не знав, як його прочитають. Не знав, що відчують. Але знав одне. Він більше не зник без сліду.

Вони піднялися вище. Перед ними відкрився вид на старий замок.

— Ну що, — з легкою усмішкою мовив Роман, — не залишати ж тобі враження про земну кухню лише з гіроса і шаурми в Лівані.

Люба тихо хіхікнула.

— Я дуже на це сподіваюся.

— Ресторан «Ужгородський замок», — кивнув він у бік входу. — Думаю, тут моя планета ще трохи реабілітується.

Люба ледь стиснула його руку.

— Я вже люблю цю планету, — тихо сказала вона.

Роман усміхнувся.

— Тоді ходімо.

І вони разом рушили далі — всередину, назустріч ще одному простому, земному досвіду. Під пелюстками сакур. Серед людей. І без жодного бажання кудись спішити чи тікати.

У ресторані було затишно. Товсті кам’яні стіни зберігали прохолоду, а з вікон відкривався чудовий краєвид на місто, залите весняним сонцем.

Перед ними з’явилися страви: гарячий кремовий банош із розтопленою бринзою, ароматні голубці з ніжною начинкою і густим соусом.

Люба обережно спробувала… і на мить завмерла.

— Ого… — тихо видихнула вона. — Це… дуже смачно.

Роман усміхнувся, спостерігаючи за нею.

— Ну як тобі моя планета тепер?

Вона підняла на нього очі, сяючи щирою усмішкою.

— Я вже казала — твоя планета вміє дивувати. І дуже добре годувати.

Вони їли неспішно, смакуючи кожен шматок — неначе це було щось більше, ніж просто їжа.

Після цього принесли запашну каву і маленькі закарпатські кіфлики. Люба відкусила один, запила ковтком кави й тихо засміялася від задоволення.

— Романе… а можна буде взяти трохи сирих зерен кави? — раптом запитала вона з блиском в очах.

— Для чого? — підняв брову Роман.

— В Таймелінській оранжереї можна буде вирощувати. Як екзотичну культуру. І інколи готувати таку каву.

Роман тихо засміявся, взяв її руку і, як справжній джентльмен, легко поцілував пальці.

— Лав… ти навіть на Землі не забула, що ти екзоботанік.

— А як же інакше? — усміхнулася вона.

Він подивився на неї — і в цій миті було все. Земля. Еліма. І те, що вони вже ніколи не втратять.

— Я люблю тебе, Любове моя, — тихо сказав Роман, не відпускаючи її руки. — Понад усе. Ти — мій Всесвіт.

І знову легко поцілував її руку.