✨Епілог.

Епілог.

Земля. Україна, м. Ужгород

Був теплий весняний день.

Сакури цвітом повністю зафарбували центр Ужгорода в ніжно-рожеву казку. Пелюстки повільно кружляли в повітрі, ніби сам час вирішив на мить сповільнитися і дати їм насолодитися цією красою.

Роман і Люба йшли алеєю, тримаючись під руку. Вони були гарно вдягнені: Роман — у стриманому, добре підігнаному костюмі, Люба — в легкій елегантній сукні, яка м’яко рухалася з кожним кроком.

Дехто з перехожих мимоволі затримував на них погляд. Хтось вітався, придивляючись до Романа. Можливо, впізнавав. А можливо, просто ловив знайоме відчуття — наче бачить людину, яку колись знав.

Можливо в когось навіть майнула думка:

«Дивно… дуже схожий на того лектора з університету… що колись зник…»

А хтось просто задивлявся на Любу. Бо вона була надто красива, щоб пройти повз непоміченою.

Люба іноді підставляла долоню під падаючі пелюстки, ловила їх і тихо сміялася, розглядаючи, як вони тануть у її пальцях.

— Тут красиво, — сказала вона. — Дуже по-іншому… але красиво.

Роман кивнув.

Його погляд ковзав знайомими вулицями, і десь глибоко всередині щось відгукувалося — не то спогадами, не то тихим, теплим відчуттям чогось підсвідомо впізнаваного. Ніби саме місце пам’ятало його, навіть якщо він уже не міг згадати.

— Так, — тихо відповів він. — Це… був колись мій дім.

Вони звернули на Капітульну. Стара бруківка вела вгору, до замку. Тут було тихіше і трохи спокійніше.

Люба обережно стиснула його руку, тихо сказавши:

— Ти зробив це.

— Що саме?

— Завершив, — усміхнулася вона.

Роман повільно вдихнув і глянув уперед. Десь там, серед звичайних будинків, залишилася маленька невидима крапка — його лист. Надісланий без зайвих свідків. Без красномовних пояснень. І без повернення відправнику.

— Мабуть… так, — тихо промовив він.

Роман не знав, як його прочитають. Не знав, що відчують. Але знав одне. Він більше не зник без сліду.

Вони піднялися вище і перед ними відкрився вид на старий замок.

— Ну що, — з легкою усмішкою мовив Роман, — не залишати ж тобі враження про земну кухню лише з гіроса і шаурми в Лівані.

Люба тихо хіхікнула.

— Я дуже на це сподіваюся.

— Ресторан «Ужгородський замок», — кивнув він у бік входу. — Думаю, тут моя планета ще трохи реабілітується.

Люба ледь стиснула його руку.

— Я вже люблю цю планету, — тихо сказала вона.

Роман усміхнувся.

— Тоді ходімо.

І вони разом рушили далі — всередину, назустріч ще одному простому, земному досвіду. Під пелюстками сакур. Серед людей. І без жодного бажання кудись спішити чи тікати.

У ресторані було затишно. Товсті кам’яні стіни зберігали прохолоду, а з вікон відкривався чудовий краєвид на місто, залите весняним сонцем.

Перед ними з’явилися страви: гарячий кремовий банош із розтопленою бринзою, ароматні голубці з ніжною начинкою і густим соусом.

Люба обережно спробувала… і на мить завмерла.

— Ого… — тихо видихнула вона. — Це… дуже смачно.

Роман усміхнувся, спостерігаючи за нею.

— Ну як тобі моя планета тепер, моя пані?

Вона підняла на нього очі, сяючи щирою усмішкою.

— Я вже казала — твоя планета вміє дивувати. І дуже добре годувати.

Вони їли неспішно, смакуючи кожен шматок — неначе це було щось більше, ніж просто їжа.

Після цього принесли запашну каву і маленькі закарпатські кіфлики. Люба відкусила один, запила ковтком кави й тихо засміялася від задоволення.

— Романе… а можна буде взяти трохи сирих зерен кави? — раптом запитала вона з блиском в очах.

— Для чого? — підняв брову Роман.

— В Таймелінській оранжереї можна буде вирощувати. Як екзотичну культуру. І інколи готувати таку каву.

Роман тихо засміявся, взяв її руку і, як справжній джентльмен, легко поцілував пальці.

— Лав… ти навіть на Землі не забула, що ти екзоботанік.

— А як же інакше? — усміхнулася вона.

Він подивився на неї — і в цій миті було все. І Земля й Еліма і те, що вони вже ніколи не втратять.

— Я люблю тебе, Любове моя, — тихо сказав Роман, не відпускаючи її руки. — Понад усе. Ти — мій Всесвіт.