✨62.

Розділ 62.

Земля. До Баальбека 

Спершу поїздка була навіть дуже приємною.

Люба майже не відривалася від вікна. Її очі світилися щирою цікавістю, поки за склом пропливали незнайомі пейзажі: низькі бежеві будиночки з плоскими дахами, зелені клаптики полів, старі оливкові гаї. Десь промайнула бричка, запряжена віслюком, яким керував літній чоловік у традиційному головному уборі. Трохи далі молодий хлопець важко крутив педалі велосипеда, на якому був навалений такий величезний тюк, що здавалося — велосипед ось-ось перекинеться.

— Романе, дивись! — намагалася тихо вигукувати вона щоразу, коли бачила щось нове. — А це що? А оце?

Роман усміхався і пояснював, що міг. Артік іноді тихо підказував деталі.

Але вже за годину все змінилося.

Сонце піднялося високо і почало безжально припікати. У старому автобусі без кондиціонера стало спекотно й задушливо. Повітря зробилося густим, важким, насиченим запахом пилу, поту і нагрітого асфальту. Пасажири почали обмахуватися всім, що було під рукою.

Люба витерла чоло тильною стороною долоні.

— Оце так… — тихо протягнула вона. — Твоє сонце не жартує.

Саме в цей момент юнак, який збирав пасажирів, пройшовся по салону і роздав обіцяне «безкоштовне морозиво» — маленькі пакетики з фруктовим льодом. На кілька хвилин у автобусі запанувало блаженство.
Люба з насолодою приклала холодний пакетик до шиї, потім до щік.

— Ох… — блаженно видихнула вона. — Хоч на десять хвилин, але життя повертається.

Роман розірвав свій пакетик і усміхнувся, спостерігаючи, як вона намагається одночасно їсти морозиво і не розтанути сама від спеки.

— Ласкаво просимо на реальну Землю, — тихо сказав він. — Без прикрас і під справжнім сонцем.

Люба ковтнула холодний шматочок і скоса глянула на нього.

— Якщо Баальбек вартий того, щоб терпіти цю сауну на колесах, то я вже наперед згодна, що він вартий.

Автобус продовжував трястися по трасі, а спекотне сонце Лівану все сильніше наливалося жаром у вікна.

— Ну що, я ж казав, що це не найкращий варіант? — іронічно озвався Артік у їхніх прикрасах. — Відчуйте, як то кажуть, справжню земну романтику. Без фільтрів, без клімат-контролю і з бонусом у вигляді колективного поту.

Люба пирснула від сміху, ледь не вдавившись останнім шматочком свого морозива.

— Ти просто зловтішаєшся, Артіку, — пробурчав Роман, витираючи піт з чола.

— Трохи є, — чесно зізнався той. — Але ви самі вибрали п’ять доларів і морозиво. Тож маєте, що маєте.

За вікном пейзаж поступово змінювався. Висохлі пагорби стали вищими, а попереду вже почали вимальовуватися силуети величних кам’яних споруд.

Автобус повільно заїхав на стоянку і з натугою зупинився. Водій щось голосно оголосив арабською, і пасажири почали підніматися з місць.

— Прибули, — тихо сказав Артік. — Баальбек. Комплекс Геліополіс.

Роман і Люба вийшли з автобуса останніми. Спека вдарила ще сильніше, але вони її майже не помітили.

Перед ними відкрилася велична, приголомшлива картина.

Величезні, неймовірно масивні колони височіли в блакитне небо, наче кістки древніх велетнів. Камені були настільки гігантськими, що здавалися нереальними — деякі блоки вочевидь важили сотні тонн. Руїни храму Юпітера, храму Бахуса, монументальна тераса — усе це створювало відчуття, ніби вони ступили не просто на археологічну пам’ятку, а в місце, де колись зустрічалися боги і люди.

Люба застигла, широко розплющивши очі.

— Романе… — ледь чутно прошепотіла вона. — Це… це неймовірно. Я відчуваю. Тут справді щось є.

Роман стояв мовчки. Серце билося сильніше, ніж хотілося б. Він дивився на ці колосальні руїни, і в голові спливали уривки спогадів, про існування яких він навіть не підозрював.

— Так, — тихо відповів він. — Ми на місці.

Артік на мить замовк, а потім додав уже без звичної іронії:

— Сканую. Енергетичний фон аномальний. Це справді не просто каміння.

Люба стиснула руку Романа.

— Тоді ходімо. Час знайти те, заради чого ми прилетіли сюди з іншого кінця Галактики.

Вони зробили кілька кроків. І раптом Люба знову зупинилася.

— Знаєш… тут справді щось є. Я відчуваю. Це дуже знайоме.

Саме в цю мить у прикрасах пролунав спокійний, зосереджений голос Теїра:

— Лав, Романе, я на зв’язку. Бачу все через ваші гаджети. Я вивчав подібні комплекси Наранів на інших планетах. Баальбек — один з найстаріших «якорів». Тримайтеся ближче до фундаменту. Там, де трилітони.