✨59.

Розділ 59.

Каліон-3

Екарон повільно, майже обережно, занурювався у зовнішні шари поясу астероїдів. Навколо корабля пропливали величезні кам’яні уламки — деякі розміром з будинок, інші — з ціле місто. Артік вів судно з ювелірною точністю, використовуючи кожен маневровий двигун, щоб уникнути навіть найменшої загрози.

— Позиція зайнята, — спокійно доповів Він. — Внутрішній радіус поясу. Відстань до найбільших астероїдів — достатня для маскування і швидкого відходу. Рієте, ти тепер головний на борту.

Рієт, який тепер сидів у командирському кріслі, кивнув.

— Прийнято. Тримайте канал зв’язку відкритим.

На містку човника «Каліон-3» уже панувала інша атмосфера. Тихий, насичений гул систем. М’яке синє підсвічування панелей. Роман сидів у пілотському кріслі, гортаючи голограму. Люба займала місце праворуч, Теїр — позаду них, спокійний і зосереджений, як завжди.

— Відстикування через тридцять секунд, — повідомив Артік одночасно на обох кораблях. Його голос звучав ідентично і на Екароні, і в човнику. — Траєкторія розрахована. Йдемо з мінімальним тепловим слідом, оминаючи Марс по широкій дузі. Час до верхніх шарів атмосфери Землі — чотирнадцять годин тридцять сім хвилин.

Роман кивнув. І одразу відчувся легкий поштовх — магнітні замки розімкнулися. Каліон-3 м’яко відійшов від материнського корабля.

На оглядовій голограмі Екарон поступово віддалявся, стаючи все меншим серед сіро-коричневих брил астероїдів. Він виглядав як древній страж, що залишився охороняти тил.

— Успіху, — тихо сказав Рієт по каналу. — Чекаю вас усіх цілими назад.

— Тримайся там, — відповів Роман. — Якщо що — ми швидко.

Зв’язок залишився стабільним. Артік був скрізь: його ядро працювало паралельно на обох суднах.

Люба дивилася через оглядовий ілюмінатор уперед, на зоряне поле, яке поступово змінювалося. Земля поки ще була лише маленькою блакитною крапкою далеко попереду.

— Артіку, — тихо озвалася вона, — яка ймовірність, що нас помітять?

— На поточній траєкторії та з увімкненим маскуванням — менше нуля цілих восьми десятих відсотка, — відповів Артік. — Я веду нас через «сліпі» зони супутникових мереж. Плюс використовую природне випромінювання поясу як додаткове прикриття. Земні системи нас не побачать.

Роман відкинувся в кріслі, але розслабитися не міг. Руки лежали на підлокітниках, пальці ледь стискалися.

— А якщо все ж таки помітять?

— Тоді я зміню профіль польоту на астероїдний метеорит і проведу вас через атмосферу як болід. Буде тряска, але ефектно, — в голосі Артіка проскочила ледь помітна іронія. — Хоча я б рекомендував уникати такого сценарію.

Теїр позаду тихо хмикнув.

— Я готовий до тряски.

Люба простягнула руку і поклала долоню на руку Романа. Він переплів їхні пальці й легенько стиснув.

— Ми вже не ті, — тихо промовив він, повторюючи сказане. — І Земля теж вже не та.

— Саме так, — підтвердив Артік. — Швидкість оптимальна. Переходимо в режим пасивного польоту. Рекомендую відпочити. Попереду найнебезпечніша частина — вхід в атмосферу.

Роман дивився, як маленька блакитна цятка попереду повільно, дуже повільно стає більшою.

Його серце билося рівно, але з відчутною важкістю. Він повертався додому. Але вже не як господар. Скоріше — як гість. Бо він був геть не той Роман, який колись звідси пішов.

— Артіку, поки є час… — озвався Він, поглянувши на Любу. Вона стиснула його руку. — Уже зовсім скоро ми ступимо на Землю. І цього разу точно не в скафандрах L-3 «Аурел», тих піжамоподібних, як на Супер-Елімі.

Люба тихо посміхнулася:

— І, сподіваюся, не в важких L-5 «Аурел-Сігма». Від них у мене плечі були, як бетонні плити на Небрісі.

— Не хвилюйтеся, — спокійно відповів Артік. — Недалеко від місця висадки вас уже чекає нормальний земний одяг і взуття. А також кредитні картки з коштами від продажу квартири, брате Романе.

Люба злегка стиснула губи:

— А як ми будемо спілкуватися з тобою без скафандрів?

— О, професорко Лав, — з ледь помітною фамільярністю відгукнувся Артік. — Тепер ти просто Люба. І тут нам знадобляться елімійські технології.

За мить над панеллю Каліона-3 з’явилася невеличка антигравітаційна платформа зі стильною скринькою, схожою на ювелірну. Скринька плавно відкрилася.

— Вибирайте, — сказав Артік. — Сережки, намиста, браслети, перстні. Все виглядає максимально просто і природно. Стильне «срібло», без зайвої уваги. Ніхто не повинен задивлятися.

Люба обережно взяла сережки-краплинки і вставила їх у вуха.

— То ти тепер будеш у нас за Матір, як на Елімі? — усміхнено запитала вона.

— Так, Любове, — м’яко відповів Артік. — Буду за Матір. І за друга. Яким завжди намагався бути.

Роман поправляв на зап’ясті тонкий браслет і тихо промовив:

— Дякую, Артіку. Якби ти мав руку — я б тобі її потис.