✨54.

Розділ 54.

Екарон

Роман довго стояв на містку, дивлячись у порожнечу, де нещодавно була Люба. Рієт пішов. Потім, ніби прокинувшись, різко розвернувся і рушив. Не швидко, але й не повільно. Кожен крок віддавався всередині важким, глухим ритмом.

Він зупинився перед дверима її відсіку. Вони все ще були прочинені. Зсередини чулося тихе, приглушене схлипування.

Роман завагався лише на секунду. Потім тихо увійшов.

Люба далі лежала на ліжку, згорнувшись. Обличчя все ще було заховане в подушку. Плечі ледь помітно тремтіли.

Він підійшов і мовчки сів на край ліжка. Довго нічого не говорив. Просто сидів поруч. Потім простягнув руку і дуже обережно поклав долоню їй на спину.

Люба ледь здригнулася, але не відсунулася.

— Лав… — нарешті тихо промовив він. Голос був хрипкуватий і надірваний. — Я тут.

Вона повільно повернула голову. Обличчя мокре, очі червоні. Дивилася на нього так, неначе бачила вперше.

— Я не знаю, хто я, — майже беззвучно сказав Роман. — Я вже нічого не знаю… Крім одного.

Він знову ковтнув важкий, колючий клубок.

— Я знаю, що люблю тебе. Це — єдине, що залишилося справжнім. У всіх світах. У всіх реальностях.

Люба мовчки дивилася на нього. Сльози знову покотилися.

Роман нахилився нижче і обережно витер їй щоку великим пальцем.

— Якщо ти хочеш, щоб я був Романом з Еліми… я ним буду. Якщо хочеш, щоб я був Романом із Землі — я спробую ним стати. Але без тебе… мене немає в жодному з цих світів.

Він замовк. Просто дивився їй в очі.

Люба повільно піднялася і сіла. А потім, ніби зламавшись, притулилася до нього всім тілом. Обійняла міцно, майже боляче, заховавши обличчя йому в грудях.

— Я так злякалася… — прошепотіла вона крізь сльози. — Що ти зараз… розчинишся. Що ти не мій більше.

— Я твій, — тихо й впевнено відповів він, обіймаючи її ще міцніше. — Усіма своїми версіями. Усіма життями. Твій.

Вони сиділи так довго. Майже не говорили. Лише дихання і биття двох сердець. Зовні — космос. Всередині — маленький, але вже відновлений світ.

— Знаєш, Лав, — тихо продовжив Роман, повільно проводячи долонею по її спині, — я трохи злякався. Злякався того іншого себе. Чи зможу я його колись прийняти… І чи зможеш ти?

Люба не відповідала. Вона лише сильніше пригорнулася до нього, наче намагаючись увійти в нього всім тілом. Її дихання зігрівало йому шию.

Роман легенько поцілував її в маківку і продовжив м’яким, майже усміхненим голосом:

— Ти… уявляєш? Я вирушив у подорож відстанню понад двадцять тисяч парсеків. Просто щоб знайти тебе. У пошуках кохання. Здається, це найабсурдніша і найамбітніша історія кохання у Всесвіті.

Люба тихенько хмикнула. А потім, нарешті, ледь чутно засміялася — крізь сльози, але вже по-справжньому. Цей її сміх був як маленький промінь світла в темній кімнаті.

Вона трохи відхилилася, щоб подивитися йому в очі. Її пальці м’яко торкнулися його щоки.

— Ти... ти завжди був трохи божевільним, — прошепотіла вона, витираючи мокру щоку тильною стороною долоні. — Ще в садочку… пам’ятаєш? Ти приніс мені той великий червоний листок і сказав, що це «лист від зірки». Я тоді повірила.

Роман щиро й невимушено всміхнувся.

— А пам’ятаєш, як ти в універсумі щоразу знаходила мене, коли я зникав десь у великих коридорах? Ти ніколи не питала, де я був і чому знав загубитися. Просто сідала поруч і мовчки клала мені голову на плече. Ніби знала, що я нікуди не подінуся від тебе. І що мені більше нічого не потрібно.

Люба кивнула, і її очі знову заблищали.

— Я завжди відчувала, що ти… трохи не звідси, — тихо сказала вона. — Щось у твоїх очах було. Я думала, це просто така романтична дрібничка. А виявляється…

Вона не договорила. Просто знову притулилася щокою до його грудей, слухаючи, як б’ється його серце.

Роман міцніше обійняв її, поклав підборіддя їй на маківку і закрив очі.

— Може, я справді трохи не звідси, — прошепотів він. — Але я точно звідти, де ти. І це єдине, що тепер має значення.

Потім вони лежали так довго, обійнявшись й переплівши пальці, дихаючи в одному ритмі. Іноді хтось із них тихо зітхав, і тоді обійми ставали ще міцнішими.

За ілюмінатором пливли далекі зорі. А тут, у маленькій каюті Екарона, два серця повільно зшивали розірвану реальність.

І чи не вперше за цей день у них обох з’явилася тиха, тендітна впевненість: що б не було в минулому — вони все одно знайшли одне одного. І не відпустять.

Бо виходить, що справжнє кохання здатне долати безліч світів і колосальні відстані. Діставатися туди, де закінчується межа уяви.