✨53.

Розділ 53.

Екарон

Почуте не відпускало.

Здавалося, після всього сказаного вже ніщо не зможе їх здивувати. Але кожне нове слово занурювало дедалі глибше.

Роман різко підвівся. Зробив кілька кроків до великого ілюмінатора і завмер, дивлячись кудись між холодною зоряною безоднею і власним напівпрозорим відображенням на склі.

— Це… неможливо, — тихо промовив він. — Я не вірю. Я не можу в це повірити.

Люба підвелася слідом. Підійшла ближче і мовчки взяла його за руку.

На мить світло на містку змінилося.

— Погляньте сюди, — рівно озвався Артік.

Роман і Люба повільно повернулися.

Перед ними почали з’являтися зображення. Спершу розмиті, наче чужі спогади, що не хотіли складатися в ціле. Потім вони стали чіткішими.

Старі, трохи потерті чорно-білі фотографії. Обличчя. Родина. Дитинство. Школа. Далі — молодший Роман у формі, служба в армії, люди поруч. Голограма змінилася. З’явилися фрагменти новин, заголовки, оголошення. І всюди — його обличчя.

Роман підійшов ближче і повільно провів рукою. Зображення змінювалися.

«Соляр Роман зник безвісти. Допоможіть знайти людину.»

«Лектор Ужгородського національного університету Соляр Роман не з’явився на роботу. Востаннє його бачили 20 березня 2024 року.»

«Оголошено розшук. Розшукується особа: Соляр Роман Миронович, 1980 року народження. Місце проживання — м. Ужгород, Закарпатська область, Україна.»

Роман дивився.

І саме в цю мить повернулося знайоме відчуття — ледь помітне спочатку поколювання в скронях, а за ним — короткий пурпуровий відблиск.

Він заплющив очі на секунду.

«Невже… це правда?» — майнула думка.

Голова сама похитнулася в запереченні. Це було те саме відчуття, про яке колись жартома говорив Теїр. Неготовність прийняти іншого себе. Ніби всередині щось відчайдушно чіплялося за стару реальність, не дозволяючи їй розсипатися. І водночас інше — вже намагалося вирватися назовні.

— То це правда… — тихо сказала Люба.

Її голос ледь тремтів. В очах стояли сльози.

Роман відкрив очі і подивився на неї. Тільки тепер він помітив, як сильно вона намагається стримуватися.

Люба ще кілька секунд дивилася на нього, ніби чекала хоч якогось слова — заперечення, усмішки, чи навіть жарту. Але Роман мовчав. Його погляд знову повернувся до голограми.

Вона різко відвернулася.

— Я… не можу, — тихо сказала, але голос зірвався.

Люба зробила крок назад, потім ще один. І вже не стримуючись, швидко пішла — майже вибігла з містка. Двері за нею тихо зачинилися.

Роман залишився стояти. Дивився в те місце, де вона щойно була. Порожнє. Він повільно провів рукою по обличчю і важко видихнув. В його очах теж проступили сльози.

Люба майже бігла коридором. Дихання збилося, у грудях стискало так, що було важко вдихнути. Двері спального відсіку різко відчинилися. Вона ввійшла і, навіть не роздягаючись, впала на ліжко обличчям у подушку. Сльози відразу почали всотуватися в тканину.

Вона плакала. Голосно. Без стримування.

— Це не може бути правдою… — шепотіла вона крізь подушку. — Це не може бути…

Роман не пішов за нею. Він стояв, наче вкорінений у підлогу. Сльози наповнили очі. Він різко вдихнув, проковтнувши важкий клубок.

— Чому?! — вирвалося з нього.

Удар долонею по панелі пролунав глухо, але різко. Світло на мить здригнулося.

Теїр мовчки підвівся і, не сказавши ні слова, рушив до виходу. Рієт залишився поруч із Романом. Артік мовчав.

Теїр швидко дійшов до спального відсіку. Двері були відчинені. Він зупинився на мить, даючи їй право на усамітнення, а потім тихо зайшов.

Люба лежала на ліжку, обличчям у подушку. Плечі здригалися.

Він підійшов ближче і зупинився поряд.

— Лав… доню, — тихо сказав він. — Я розумію, як це важко.

— Чому?.. — крізь сльози говорила вона в подушку. — Чому?..

Теїр не поспішав.

— Пригадай, — м’яко продовжив він. — Ти сама нещодавно дізналася правду про себе. Про ЕНОС. Про Матір. І це було не легше. Але ти прийняла.

Він зробив паузу.

— Ти змінила Матір. Ви з Романом зробили те, чого не змогли ні я, ні Рієт за все наше життя.

Люба повільно підняла голову. Очі були заплакані й розгублені.

— Ви навчили її не тільки розуміти, а й любити, — тихо додав Теїр. — Напевно, тільки для цього вже варто було приходити з далеких світів. Я навіть думаю, що саме для цього Нарани й будували ті безчисленні шляхи.

Сльози ще котилися, але дихання Люби трохи вирівнялося. Вона дивилася на Теїра уже не тільки з болем, а й з пошуком відповіді.

Тим часом на містку Роман продовжував повільно гортати світлини. Обличчя, місця, події — усе змінювалося перед ним, але вже не чіпляло так сильно, як кілька хвилин тому.