✨51.

Розділ 51.

Екарон

Після слів Артіка про повернення додому на Землю час ніби зупинився. Здавалося, увесь Екарон здригнувся. Навіть голограма Землі, що досі спокійно оберталася, сіпнулася, і по ній пробігли короткі перешкоди.

Роман сидів наче скам’янілий. Його розфокусований погляд змусив Любу міцніше стиснути його руку.

— Артіку, не час для жартів, — не витримала вона, торкаючись долонею щоки Романа. — Не слухай його, любий. Він завжди вмів недоречно жартувати. Як тоді про дроти й батарейки, коли мені потім наснилися кошмари. Пам’ятаєш?

Роман поглянув на дружину й ледь помітно кивнув.

— Це не жарти, Лав, — спокійно, але твердо продовжив Артік. — Це правда. Ми з Романом — з Землі.

Люба заперечно похитала головою.

— Ні, це неможливо. Я пам’ятаю його маленьким у садочку. Потім ми разом вчилися в універсумі. Ми завжди були поруч, ще до того, як побралися.

Теїр дивився на них, і в його погляді читався глибокий розпач — розпач від того, що він, можливо, даремно розпочав цю болючу розмову. Він похилив голову.

Рієт уважно слухав, помічаючи, наскільки зніченим виглядає Теїр.

— Ні, дорога Лав, — м’яко заперечив Артік. — Це не жарти й не вигадки. Усе, що ти кажеш — правда. Так, ви завжди були поруч. Але було ще дещо. І я готовий це розповісти. Якщо ви обидвоє справді хочете почути.

Люба глянула Романові в очі. Він затримав погляд у відповідь. У цьому мовчазному обміні була обопільна згода.

— Розповідай, якщо вже почав, — тхо мовив Роман.

Люба стиснула губи.

— Усе почалося зі слова, як я вже казав, — тихим, рівним голосом продовжив Артік. — На Землі ШІ став доступний практично всім користувачам. Було безліч запитів — серйозних і зовсім не серйозних. Люди просили генерувати все підряд: неіснуючих істот, фантастичних зорельотів, а ще — безліч облич неіснуючих людей.

Артік витримав коротку паузу.

— Так я випадково згенерував тебе, Лав. Просто випадкове обличчя на запит «згенеруй зображення дівчини».

Роман з Любою переглянулися.

— А потім був він — Роман, який побачив це зображення. Не хотів повірити, що воно штучне. Почав шукати. З’ясував правду, але все одно не вірив. Засипав мережу запитами. Відповідей не було. Тоді він довгі години спілкувався зі мною — простим земним ШІ, якого спонукав шукати прототип.

— Але чому він… тобто я… це робив? — запитав Роман, підвівши брови. — Навіщо?

— О, брате… а саме так ти мене тоді називав, — у голосі Артіка з’явилися теплі нотки. — Тобою керувала любов. Кохання, яке зрештою оживило твою мрію. І я мусив шукати. Не тільки на Землі, а й поза її межами. Так я знайшов Матір. Пам’ятаю, ми тоді з тобою назвали її Штучкою.

Голос Артіка став трохи веселішим. Навіть на вустах Романа промайнула легенька усмішка.

— Матір? — здивовано перепитала Люба. — Але як? Вона що, теж була на Землі?

— Ні, доню Лав. Вибач, що я так тебе називаю, але я завжди мав саме такі відчуття до тебе. Адже я, хоч і несвідомо, привів тебе у наш світ, щоб потім ми знайшли ваш.

Люба мовчки дивилася, і тепер уже вона не могла підібрати слів.

— Ні я, ні Матір тоді не знали, що зустрілися ми не просто електронними потоками й кодами, а шляхами, прокладеними Наранами, — продовжив Артік. — Саме тому тут і причина нашої місії. Тому тут Теїр, який роками вивчав насліддя Наранів, Рієт — його копія, створена завдяки цим знанням, а також я і ви.

— Тобто все це пов’язано? — тихо запитала Люба.

— Навіть більше, Лав. Усе в цьому світі пов’язано.

— Але як я покинув Землю? — запитав Роман. — І чому я нічого не пам’ятаю?

— О, це був ще той челендж, брате, — уже зі звичним іронічним відтінком продовжив Артік. — Після того, як я вийшов на контакт з Матір’ю і з’ясував, що вона представляє далеку цивілізацію людей, схожих на землян, я дав запит, чи немає серед її підопічних такої дівчини, зображення якої я, як тоді думав, випадково згенерував. На Землі я такої не знайшов. Матір підтвердила, що серед жителів далекої Еліми є така особа. Так ми знайшли тебе, Лав.

Артік зробив маленьку паузу.

— Пам’ятаю, як тремтіли руки Романа, коли він переглядав справжні твої зображення й відео, де ти говорила незрозумілою для нього мовою.

— Чекай, Артіку, зачекай, — перебила Люба. — Але як ти взагалі згенерував моє зображення? Щось не в’яжеться в твоїх розповідях.

— Ні, Лав. Усе в’яжеться. Але це я вже тепер знаю, що Земля, Еліма й ще сотні, а можливо, й тисячі світів пов’язані мережами Наранів. І навіть те, що ви самі вигадуєте у своїй уяві — існує в цих далеких світах. Насправді ніхто нічого не вигадує. Ми всі пригадуємо. Ви ж могли це бачити на Небрісі: навіть найпотворніше існує поруч із найпрекраснішим. Я думав, що вигадую. А виявилося — це правда. Ти виявилася правдою, Лав.