✨46.

Розділ 46.

Екарон

Наступні години на Екароні минали в копіткій роботі.

Артік збирав усі можливі дані про сигнал із кодовою назвою «Земля» — настільки тихо, що його майже не було чутно. Або він просто робив вигляд, що працює саме так.

У лабораторії Рієт уперше після відновлення спробував поставити Теїра на ноги. Нові, щойно відновлені, ще не до кінця підконтрольні.

Теїр навіть зробив кілька невпевнених кроків. Цього було достатньо для висновку. Відновлення нейрозв’язків між людськими та синтетичними тканинами відбувалося нерівномірно — із перевагою синтетичних систем. Це означало одне: реабілітація триватиме довше, ніж передбачалося.

Роман і Люба теж поринули в роботу. Вони завершували остаточні звіти з попередньої місії під кодовою назвою «Шепіт Еліми» для Сіріеліуму.

Але цього разу Роман працював не на містку. Він сидів поруч із Любою — у її біолабораторії, в кутку за робочим столом, занурений у голографічний інтерфейс.

Люба не хотіла залишати його самого. Його стан був надто очевидним. Вона ж, у захисному костюмі, масці та рукавичках, проводила аналізи зразків флори, зібраних на Супер-Елімі й Небрісі.

Її рухи були точними, впевненими й живими. Час від часу вони перекидалися короткими фразами.

Пригадували окремі моменти з недалекого минулого. І в цих розмовах було щось більше, ніж просто спогади. Здавалося, вони обережно повертали собі відчуття нормальності.

— Знаєш, Романе, я вкотре дивуюся контрастності зібраних зразків, — мовила Люба, обережно перекладаючи прозору чашку в мікроаналізатор. — Це ніби різні світи. Один — гармонійний, структурний, будівничий… а інший — деструктивний, хаотичний і руйнівний.

— Так, я помітив це ще там, — відповів Роман, відволікаючись від голограм і перевівши погляд на Любу. — Особливо… коли залишився з трутнем сам на сам.

— Це була моя помилка, — Люба на мить застигла, тримаючи зразки, і повернула голову до нього.

— Ні, Лав, це не була помилка.

Він коротко глянув на неї, а потім знову на свої дані.

— Помилкою було б, якби я не зміг тебе захистити.

Кілька секунд він мовчав.

— Я тоді зрозумів, у якій небезпеці було найдорожче, що в мене є.

Тихіше:

— Це ти, Лав.

Люба нічого не відповіла.

Вона лише продовжила працювати, точними рухами керуючи інструментами. Але її плечі ледь напружилися.

— Цікавий ефект… — зосереджено мовила вона, дивлячись на показники аналізатора. — Я вже кілька разів це повторюю.

На голографічному екрані з’явилися дві структури — світла і темніша, що взаємодіяли між собою.

— Я помістила зразки з Супер-Еліми й Небріса в одну спільну ємність.

Вона трохи нахилилася ближче.

— Спочатку зразки з Небріса агресивно поглинають елімійські.

Коротка пауза.

— Але потім… ті відновлюються до попереднього об’єму.

Роман підвів очі.

— Самі?

— Так.

Вона кивнула.

— Без зовнішнього втручання.

Кілька секунд вони мовчали, дивлячись на дані.

— Виходить… — тихо сказав Роман, — одна сторона руйнує, а інша… не зникає.

— А відновлюється, — додала Люба.

Вона повільно випрямилася.

— І не просто відновлюється. Вона… пам’ятає свою форму.

Роман задумався.

— Дивна рівновага…

— Так, — тихо сказала Люба. — Дуже дивна.

Вона перевела погляд на нього.

— Наче вони не можуть остаточно перемогти одне одного.

Роман ледь усміхнувся, але в цій усмішці було більше думки, ніж радості.

— Або… не повинні.

У цей момент лабораторію м’яко, але наполегливо заповнив голос Артіка.

— Командире, професорко. Рекомендую зібратися на містку. Отримано перші узагальнені дані щодо сигналу з кодовою назвою «Земля».

Його тон був рівний. Надто рівний.

Люба й Роман одночасно перевели погляди в бік проєкційної панелі.

— Нарешті, — тихо сказала Люба, знімаючи рукавички.

Вона швидко вимкнула аналізатор, зафіксувала зразки й зняла маску.