✨44.

Розділ 44.

Екарон

— Увага екіпажу, — рівно прозвучав голос Артіка на містку. — Усі системи готові до гіперпросторового стрибка.

Світло на панелях змінилося, стало холоднішим і зосередженим. У глибині корабля ніби прокинулося щось велике — те, що зазвичай не виказувало себе.

— Рекомендую всім зайняти робочі місця та активувати фіксацію крісел, — продовжив Артік. — Усі незакріплені об’єкти вже стабілізовані.

Роман підтягнув ремені крісла, коротко перевірив показники перед собою.

Люба зробила те саме, але на мить затрималася, ніби про щось думаючи.

Рієт сидів також поруч вже закріплений й готовий до стрибка.

— Артіку… — сказала Люба, не відриваючи погляду від панелі. — Стан Теїра. Ми впевнені, що він витримає?

Вона перевела погляд у бік, ніби крізь стіни корабля, туди, де залишався лабораторний відсік.

— Можливо, варто зачекати ще трохи?

Роман мовчки підтримав її поглядом. Рієт хотів щось сказати.

Але Артік відповів одразу.

— Стан Теїра стабільний, — впевнено прозвучало. — Відновлення відбувається відповідно до прогнозу.

Коротка мить.

— Більше того, — додав він уже з ледь помітною ноткою іронії, — його поточний стан можна вважати… оптимальним для гіперстрибка.

Люба ледь підвела брови.

— Оптимальним?

— Саме так, — спокійно підтвердив Артік. — Пацієнт перебуває у стані, близькому до сну. Це мінімізує ризики, пов’язані з дезорієнтацією та порушенням просторового сприйняття.

Роман глянув на Любу.

— Дезорієнтація?

Люба повернулася до панелі.

— Порушення просторового сприйняття?..

Артік витримав мить, ніби обираючи, як саме відповісти.

— Тимчасові ефекти переходу, — сказав він. — Для більшості екіпажу вони проявляються як короткочасна втрата відчуття напрямку, іноді — як відчуття зміщення тіла відносно простору.

Роман тихо хмикнув.

— Ага, як після віддалятора.

— Це скоріше… незвично, ніж небезпечно, — уточнив Артік. — У межах допустимих параметрів.

Люба ледь усміхнулася.

— Тобто нас трохи “рознесе”… але культурно.

— Формулювання прийнято, — відповів Артік.

Роман перевірив фіксацію ще раз і відкинувся в кріслі.

— Ну що ж… давно не стрибали.

Люба кивнула, вже зосереджено дивлячись вперед.

Пурпуровий сигнал усе ще пульсував на голограмі. Тепер уже не як загадка. Як напрямок.

— Артіку, — сказав Роман.

— Так, командире.

— Готовність екіпажу.

— Підтверджено.

Місток завмер у передчутті.

У глибині Екарона енергія почала збиратися в одну точку. Щось невидиме, але відчутне, ніби стягувало простір до центру.

І цього разу вже не було куди відступати.

Екарон ніби затамував подих.

Світло на панелях стало глибшим, кольори — насиченішими, ніби сам простір навколо зібрався в одній точці. Пурпуровий сигнал на мить розтягнувся, перетворившись із точки на тонку нитку, що тягнулася вперед, у невідоме.

— Навігаційна синхронізація завершена, — тихо мовив Артік. — Вікно переходу стабільне.

Роман відчув, як крісло під ним ледь наче напружилося. Не тиснуло — тримало.

— Починаємо.

Це слово прозвучало спокійно. І в ту ж мить усе змінилося.

Ривка не було. Не було прискорення. Навпаки. Світ ніби… згорнувся.

Зорі за ілюмінаторами потягнулися в тонкі лінії, потім у смуги, а далі — зникли зовсім, залишивши замість себе щось інше. Не темряву й не світло. Щось між.

Люба відчула, як її тіло на секунду перестало бути “тут”. Наче вона одночасно сиділа в кріслі — і не сиділа. Простір більше не мав звичного напрямку.

Вгору. Вниз. Вперед. Ці слова втратили сенс.

Роман стиснув підлокітники, але відчув, що вони теж ніби трохи “не там”, де мають бути.

— Артіку… — тихо сказав він, але звук прозвучав дивно, ніби не з його горла, а звідкись поруч.

— Перехід триває, — відповів голос. — Усі параметри в нормі.