✨40.

Розділ 40.

Екарон

Роман і Люба ще довго не виходили з кімнати релаксації. Артік зробив, як і обіцяв, усе найкращим чином — не рахуючи кількох дрібних багів, які цілком можна було списати на його фірмові жарти. Після досконалої симуляції вечірнього узбережжя з м’яким бризом, нічного неба, тихого плескоту хвиль і справжніх спа, масажу та теплої засмаги вони довго й заслужено відпочивали.

Повітря там пахло морською сіллю й чимось ледь солодким — напевно, це Артік додав аромат літніх квітів, щоб симуляція була ще переконливішою.

— Нарешті спатиму в нормальному ліжку, — з легкою усмішкою промовила Люба до Романа, який тримав її за руку.

Вони йшли коридором Екарона, одягнені у м’які банні халати й капці. Після кількох днів у важких скафандрах навіть цей простий одяг здавався розкішшю. Корабель був тихим. Лише ледь чутно гуділи системи життєзабезпечення, а м’яке освітлення нічного режиму ковзало по гладких панелях стін.

Артік нічого не говорив і не коментував.

Ці двоє були в повному розпорядженні одне одного — принаймні до запрограмованого ранку.

Роман час від часу поглядав на Любу. Вологе після душу темне волосся спадало їй на плечі, а в очах, ще трохи втомлених, тепер світився спокій, якого так бракувало на Небрісі.

— Знаєш, — тихо сказав він, — коли ми сиділи на тому піску… я подумав, що навіть якщо все це лише симуляція, вона все одно справжня.

— Бо ми справжні, — відповіла Люба, трохи сильніше стискаючи його руку.

Після всього, що сталося, навіть простий шлях до кімнати здавався маленькою перемогою.

— Якщо Артік ще раз зробить той “випадковий” тропічний дощ у спа, — тихо сказала Люба, — я подам на нього скаргу Матері.

Роман тихо засміявся.

— Він скаже, що це був новий терапевтичний режим.

— Ага… режим “здивуй користувача”.

Вони зупинилися на мить посеред коридору. За прозорою панеллю оглядового вікна повільно оберталася темрява космосу. Десь далеко внизу, невидимий у нічному секторі, залишався Небріс і вся система Шепіт Еліми.

Люба на мить притулилася до плеча Романа. Просто так — без слів і пояснень. Він відчув, як її волосся торкнулося його щоки, а тепле дихання ледь зігріло шию.

Роман обережно її обійняв.

— Ти втомилась? — тихо спитав він.

— Трохи… — усміхнулася Люба. — Але це гарна втома.

Вона підняла очі на нього. У м’якому світлі коридору її погляд був спокійний і глибокий, ніби в ньому відбивалися всі ті зорі, які вони щойно бачили у справжньому космосі.

— Знаєш… — сказала вона тихіше. — Я весь час думаю, що колись ми будемо згадувати ці дивні подорожі… і сміятися.

— Головне, щоб разом, — відповів Роман.

Люба легенько стиснула його руку.

— Інакше я навіть не хочу.

Роман провів долонею по її щоці.

— Ми це зробили, Лав.

Вона кивнула.

— Разом.

Вони тихо засміялися — не голосно, майже пошепки, наче боялися розбудити сам космос.

Підійшовши до спального відсіку, Люба провела рукою по сенсорній панелі. Двері м’яко розійшлися.

Усередині вже панувала тиша штучної ночі: приглушене світло, м’яке ліжко й легкий аромат свіжого повітря, яке циркулювало крізь систему фільтрів Екарона.

— Оце я і називаю цивілізацією, — тихо мовив Роман.

— Після тарганів-ксеноморфів — особливо, — усміхнулася Люба.

Вони ще трохи постояли біля входу, не поспішаючи зробити крок. Бо вперше за довгий час їх чекало просто ліжко. Не симуляція, не крісла пілотів, не кам'яна плита. Просто місце, де можна заснути поруч.

Люба першою зайшла всередину, але не відпустила руки Романа. Навпаки — потягнула його за собою. Наче боялася, що він раптом зникне, якщо відпустити.

А може, просто хотіла ще раз переконатися, що він поруч. І що цієї ночі вони нарешті можуть дозволити собі розкіш — бути лише двома людьми, які кохають одне одного.

У кімнаті панувала м’яка напівтемрява. Світло від панелі біля ліжка було теплим і спокійним, наче вечірнє світіння далекої зорі.

Люба повільно сіла на край ліжка, провела рукою по простирадлу і тихо зітхнула.

— Воно таке мяке… — сказала вона з легкою усмішкою.

Роман сів поруч.

— Після всього, що ми пережили, це також здається розкішшю.

Люба повернула голову до нього. Її очі були трохи сонні, але в них жила та сама м’яка теплота, яка завжди змушувала Романа забувати про всі небезпеки всесвіту.