✨34.

Розділ 34.

Небріс

Туман трохи розступився.

У червонуватому світлі Ехо-Шедоу з’явилася значно більша постать.

Вона рухалася повільно. Не рвалася вперед. Не стрибала. Просто йшла. І з кожним кроком земля під нею ледь здригалася.

— Так, це трутень, — спокійно сказав Рієт.

— Трутень? — перепитала Люба. — Як у комах?

— Саме так, Лав. Вони всі і є великі ненажерливі комахи. Трутнів небагато. Принаймні я бачив кілька особин. Вони не ганяються. Вони контролюють.

Постать вийшла з туману повністю.

Вона була вища за звичайних особин майже на дві голови.

Масивніша тулубом.

Хребет вигнутий дугою, панцир товстіший, з темно-фіолетовим відблиском під червоним світлом зорі.

Передні кінцівки — ширші, з грубими кігтями.

Голова — більша, безока, але з розширеним щелепним апаратом, який повільно розкривався й змикався, ніби перевіряючи повітря.

І головне — він не біг. Він дивився.

— Фіксую підвищену щільність панциру, — сказав Артік. — Товстіший шар хітину. І, якщо дозволите порівняння, виглядає він, як… товстогузий щур із бронею.

— Дуже заспокійливо, — буркнув Роман.

Трутень зупинився за кілька десятків метрів. Дрібніші особини навколо нього завмерли.

— Він координує їх, — тихо сказав Рієт. — Вони чекають його сигналу.

— Артіку, — коротко кинув Роман. — Каліон?

— Точка підйому активна. Але для захвату вам потрібно ще десять метрів уперед.

— Значить ідемо.

Трутень повільно нахилив голову.

І в ту ж секунду з обох боків знову рушили менші особини.

— Зараз! — крикнув Роман.

Спалах.

Двоє зникли.

Люба вистрілила майже одночасно — ще троє розчинилися в повітрі ззаду.

Але трутень не рухався.

Він просто стояв.

І тоді зробив крок.

— Командире… — голос Артіка став серйозним. — Раджу не підпускати його ближче. Якщо він витримає два постріли — нам доведеться імпровізувати.

Трутень відкрив пащу.

І видав низький, глухий звук, від якого аж туман завібрував.

Дрібніші істоти одночасно рвонули вперед.

— Бігом до точки підйому! — вигукнув Роман. — Лав, прикривай! Рієт, швидше!

І вони рушили.

Щойно вони прискорилися, як трутень теж рушив.

Він нахилився вперед, майже ковзаючи важким тілом.

Попереду нього — з десяток менших особин.

Він не біг.

Він ховався за ними.

— Командире, це наступ! Тримайся! — вигукнув Артік.

— Лав, тримай тил. У мене все під контролем. Артіку — лупи їх зондами!

Дрони зірвалися вперед.

Вони били по панцирах щосили — наче град по металевих листах.

Чудовиська відмахувалися, хтось підстрибував, намагаючись збити їх.

Але трутню удари були, як зернина теріону об стіну.

Він пер.

Земля під ногами глухо тремтіла.

Постріл.

Троє зникло.

— Штовхаю чотирьох позаду! — примружившись, натисла курок Люба.

Спалах.

Зникли.

Слиз бризнув по камінню.

— Рієте, Лав! Стояти! Я роблю п’ять кроків уперед! Лав, прикривай мене!

Вони зупинилися.

Артік замовк.

З тактичного боку рішення було бездоганним. Трутень ішов. Перед ним — ще з десяток менших.

Роман зробив перший крок.

Другий.

Третій.

Четвертий.

П’ятий.

Спалах.

Троє зникло.

Ще спалах.

Четверо.

Ще спалах.

Менші істоти розчинилися.

Трутень залишився сам.

Він гаркнув й почав бігти.

Розкрив пащу на бігу.

— Романе! — крикнула Люба.

— Усім стояти! — різко пролунало з його мікрофона.

Він прицілився.

Натис курок.

Писк...

Спалаху не було.

Ще раз.

Писк.