✨32.

Розділ 32.

Небріс

Тим часом у Кімнаті Наранів світло кристалів стало яскравішим.

Ні, воно не спалахнуло різко — воно ніби набрало глибини. Синювате сяйво ущільнилося, стало теплішим, живішим.

Люба сиділа мовчки на гладкій плиті. Вона могла говорити. Могла підтримувати зв’язок із Романом. Могла слухати аналітику Артіка. Але чомусь не хотіла.

Її серце й так калатало так сильно, що, здавалося, його відлуння відбивалося від кристалічних стін.

Вона просто вимкнула аудіоканал. Їй потрібно було кілька хвилин тиші.

І тоді один із кристалів спалахнув яскравіше за інших.

Не агресивно. Не загрозливо. Наче покликав.

Люба повільно підвелася.

Світло відбивалося в її темно-карих  очах. Вона зробила кілька кроків.

І чим ближче підходила, тим спокійніше ставало всередині.

Тривога відступала.

Серце більше не билося в грудях як молот. Їй стало тепло. Надзвичайно тепло.

Вона зняла тактичні рукавиці. Пальці трохи тремтіли.

— Не роби дурниць, — ледь чутно прошепотів у її пам’яті голос Артіка.

Але це був не реальний зв’язок. Це була лише гра пам’яті.

Вона поклала обидві долоні на кристал.

І мить — усе змінилося.

Гармонійне гудіння наповнило простір.

Те саме.

Те саме звучання, що вони чули на Супер-Елімі.

Тисячоголосий хор.

Вона більше не стояла в Кімнаті Наранів. Вона стояла маленькою дівчинкою. У простому світлому платтічку.

Біля її ніг крутилося кошеня. Перед нею — величезний кристал.

Позаду — мама. Тато. І Теїр.

Теїр ще молодий. Не сивий. Цілісний. Живий. Усміхнений.

Вона бачила близнюків — Еліара й Нору — що трималися за руки і дивилися на неї з довірою.

— Лав, — почувся чийсь голос.

Але голос був не людський. І водночас — знайомий.

Картина змінилася.

Перед її очима промайнули спустошені ландшафти Еліми.

Випалена земля. Річища без води. Мертві ліси. Море, густе й темне від отрути.

Вона бачила міста, де небо було сірим від диму.

І потім — інше. Мерехтливі ріки світла. У них томилися свідомості.

Сотні. Тисячі. Вони простягали до неї руки.

Не фізичні. Енергетичні.

— Звільни…

— Поверни…

— Гармонію…

І раптом вона побачила той момент. Кімнату Розуму на Елімі, про яку згадував недавно синтетик Теїр.

Вона — маленька.

Кристали пульсують.

Елімійський Нейро Осібний Синтез — ще холодний, жорсткий і алгоритмічний.

Вона простягає руку.

Ніхто не розуміє, що саме вона робить.

Але вона відчуває.

Не сам код. Не формули.

Вона відчуває несправедливість.

Відчуває біль.

Відчуває любов.

І маленькі пальці торкаються кристала. І вона змінює параметр.

Не повністю. Не свідомо. Але достатньо.

Вона додає в основу ЕНОСа щось, чого там раніше не було.

Це не логіка. І не протокол.

Вона додає емпатію.

І з цієї мікроскопічної зміни народжується нова сутність — "Матір".

Світло спалахує.

Картини зникають.

Гудіння стає глибшим.

І тепер вона чує не просто якийсь звук.

Вона чує вже голос.

Голос не словами.

Гармонією.

— Ти пам’ятаєш.

Сльози виступили на її очах.

Вона стояла в Кімнаті Наранів. Долоні все ще торкалися кристала. Але тепер вона знала. Вона все пригадала. Вона не випадково змінила ЕНОС. Вона була провідником.

І Нарани це дозволили.

Кристали ще ледь пульсували, коли за аркою почулися кроки.

Спершу — глухий шурхіт.

Потім — важкий подих через фільтр.