✨29.

Розділ 29.

Небріс

— Артіку, керуй зонди в печеру! — твердо сказав Роман. — Йдемо всередину. Чому повернувся четвертий — з’ясовуватимемо потім.

— Прийнято.

Три зонди миттєво пірнули в темний розлом. Їхні промені розсікли туман і зникли в чорній пащі печери.

Роман і Люба рушили слідом.

— Хід чистий, — доповів Артік. — Нахил приблизно двадцять градусів униз. Поверхня слизька. Рекомендую обережність.

Вони увійшли в печеру.

Світло ліхтарів ковзнуло по стінах — і обидва мимоволі зупинилися.

Камінь був вкритий темно-зеленим слизом і дивними наростами, що нагадували химерні легені. З них повільно виділялася пара — або газ. У променях світла він виглядав молочно-білим, наче живим.

— Святі Нарани… — прошепотів Роман. — Відчуття, наче ми в дупі якогось гігантського чудовиська.

Люба коротко засміялася — нервово.

— Дякую за образність, любий.

Але за мить її усмішка зникла. Вона повільно оглянула стіни.

— Це не просто слиз. Структури організовані. Подивись — вони повторюються.

— Фіксую підвищення температури, — відзвітував Артік. — Усередині на кілька градусів тепліше. Біоактивність зростає.

Зонди передавали зображення: тунель поступово розширювався, а далі розгалужувався на кілька рукавів.

— Є чотири розгалуження, — сказав Артік. — Але сигнал проходить через усі напрямки. Наче відбивається.

— Не розділяємось, — відрізав Роман. — Йдемо головним ходом.

Вони рухалися далі. Кроки глухо відбивалися від слизьких стін. Іноді з глибини долинав тихий, ледь чутний звук — ніби щось терлося об камінь.

— Тунель закінчується. Ми на місці, — раптово сказав Артік.

Попереду печера розширилася в невелику залу. У центрі стояла органічна структура.

Роман підійшов ближче й завмер.

— О ні… — тихо сказав він. — Мені здається, я вже бачив щось подібне. І це точно не до добра.

Структура нагадувала велетенське слизьке яйце. Напівпрозоре. Всередині щось ворушилось — розмите, але об’ємне.

— Дуже дивна органічна формація, — тихо сказала Люба, підходячи ближче. — Це як інкубатор…

Вона простягнула руку.

— Ні! — різко вигукнув Роман, схопивши її за зап’ясток. — Не торкайся.

Люба завмерла.

Усередині “яйця” щось ледь помітно здригнулося.

Роман повільно відтягнув її назад.

— Йдемо далі. Якщо це не Рієт — не чіпаємо.

— Підтверджую, — тихо сказав Артік. — Структура реагує на тепло і рух.

Вони обійшли її стороною.

— Артіку, що показують зонди? — запитав Роман, не зводячи очей з темного простору попереду.

— Складна мережа печер, — відповів Артік. — Деякі проходи мають ознаки штучного походження. Прямі кути. Рівні стіни. Це не природний розлом.

— Тобто хтось тут будував, — прошепотіла Люба.

— Або пристосовував, — уточнив Артік.

У глибині коридору щось тихо хруснуло.

— Давай усі зонди сюди, — сказав Роман. — Ми не бачимо Рієта.

— Виконую.

Три зонди повернулися, зависли перед ними й спрямували промені в темряву наступного проходу.

І тоді в променях світла на мить щось блиснуло — наче металевий відблиск. Нерівний. Подряпаний. І дуже схожий на штучну поверхню.

— Романе… — тремким голосом прошепотіла Люба.

Тиша після її звернення була надто густою.

Роман різко обернувся.

Поруч із Лав, буквально впритул, стояло воно.
Чорне. Високе. Без очей — або з очима, що зливалися з глянцевою поверхнею голови. Щелепа розкривалася надто широко для будь-якої земної анатомії. З пащі повільно стікала густа слизька маса, падаючи краплями на камінь.

Люба стояла нерухомо. Дивилася на нього широко розплющеними, ноповненими жаху, очима. Наче загіпнотизована.

— Трясця… — крізь зуби видихнув Роман і натиснув курок репульсора. — Лети, таргане, на десять кілометрів.

Спалах.