✨24.

Розділ 24.

Супер-Еліма

Тільки-но вони перетнули велетенську залу й наблизилися до масивних дверей коридору, що все ще залишалися відчиненими, синювате світло в кристалах почало лагідно пульсувати.

Спершу повільно. Потім дедалі сильніше.

Увесь простір у мить наповнився багатоголосим, протяжним гудінням. Не різким, не тривожним. Наче тисячоголосий хор виводив одну бездоганну ноту, яка гармонійно розкладалася на безліч обертонів.

Лав зупинилася.

— Ти чуєш, Романе?

Роман теж завмер, затамувавши подих.

— Це… неймовірно. Я чую, як воно вібрує в моїх грудях. Наче звук проходить крізь мене.

Люба примружила очі. На її обличчі з’явилася тиха усмішка.

— Це викликає відчуття піднесення… і неймовірного щастя.

Світіння посилилося. Кристалічні канали наче наповнилися рікою світла.

— Це співають Нарани, — озвався за спиною Романа Теїр.

Його голос був тихим, але в ньому вчувалося благоговіння.

— Відчуття ейфорії — неодмінна реакція на їхній спів. І що дивно — його однаково відчувають органічні й неорганічні свідомості. Ми з Рієтом це перевірили. Я — з людським мозком і третиною людського тіла. І він — повністю штучний.

На мить запала тиша. Лише мелодія кристалів наростала й розгорталася, як світловий приплив.

— Підтверджую, — раптом мовив Артік.
Його голос звучав… інакше.

— У мене відчуття, ніби мені провели повну дефрагментацію. Усі процеси синхронізовані. Потоки оптимізовані. Внутрішні конфлікти версій — мінімізовані. Це… неймовірно.

Коротка пауза.

— А можна ми залишимося?

Роман і Люба витріщили очі й перезирнулися.

— Артіку, нам треба йти, — насторожено, але твердо мовив Роман.

— Та жартую я, командире, жартую, — хіхікнув Артік. — Хоча… статистично це найбільш гармонійне середовище, яке я коли-небудь фіксував.

Люба здивовано повернула голову.

— Відчуття? Ти сказав — відчуття?

— Так. Саме відчуття, — відповів Артік уже серйозніше. — Схоже, я вперше не лише обчислив або розпізнав патерн… а саме відчув. Це потребує подальшої кодифікації й детермінації, але… якщо коротко — це прекрасно.

Світло знову м’яко пульсувало.
Наче Нарани не просто прощалися.

А визнавали.

І приймали їхній вибір піти.

Світіння ще мить тримало їх у собі — мов тепла хвиля, що не хоче відпускати.

Потім Роман зробив перший крок.

Коли вони переступили поріг масивних дверей, спів Наранів не обірвався різко. Він почав віддалятися. Повільно. Наче багатоголосий хор розходився по невидимих галереях простору, залишаючи після себе лише ледь вловиму вібрацію.

— Воно стихає… — тихо мовила Люба.

— Не стихає, — відповів Теїр за спиною Романа. — Просто ви виходите з резонансної зони. Вони завжди співають. Питання лише в тому, чи ви достатньо близько, щоб почути.

Роман мовчки кивнув.

Важкий вантаж за плечима нагадав про себе тупою біллю у м’язах. Він перехопив Теїра зручніше.

— Якщо вони завжди співають, — озвався Артік, — то, можливо, я щойно відкрив новий тип фонової космічної радіації. Гармонійної. Зазначу в звіті: “Всесвіт — не шум, а хор”.

— Не зазнавайся, — хмикнув Роман. — Ще щойно ти протестував проти поповнення екіпажу.

— Я й досі протестую, — серйозно відповів Артік. — Але тепер з естетичних міркувань.

Вони рушили вузьким коридором. Ліхтарі на скафандрах знову стали головним джерелом світла. Кам’яні стіни з різьбленими структурами тепер здавалися менш загадковими — але не менш величними.

Люба час від часу проводила рукою по холодному каменю.

— Тепер я точно знаю, — тихо сказала вона. — Це не сон. Це не міф. Кімната Розуму була. І вона була справжньою.

— Була й є, — поправив Теїр. — І вона пам'ятає тебе.

Крокуючи, вони наближалися до виходу. Попереду з’явилася знайома картина — світло зовнішнього дня, що пробивалося крізь темряву довгого коридора.

— До виходу сто метрів, — відрапортував Артік. — Атмосфера стабільна. Радіаційний фон без змін. Ознак небезпек немає.

— Небезпек? — підняла брову Люба.

— Про всяк випадок, — невинно відповів Артік. — Після співочих неорганічних істот я більше нічому не дивуюся.

Останні кроки давалися важче. Роман відчував, як напружуються плечі, як ремені рюкзака впиваються в тіло.