✨21.

Розділ 21.

Шепіт Еліми

Коли очі андроїда розплющилися, Роман і Люба мимоволі відсахнулися на крок назад.
Губи сивого чоловіка заворушилися. Нижня щелепа різко опустилася, очі забігали колами, ніби він намагався сфокусуватися.

— Ой, не подобається мені це, — знову озвався Артік. — Таке враження, що його зараз вирве.

— Тихо, Артіку, — стримано сказав Роман. — Подивимося, що з цього буде.

Вуста судомно зімкнулися й знову відкрилися. З рота андроїда потекла біла в’язка рідина.

— Ну, що я казав? Його вирвало. Не буде з нього діла, — експертно заявив Артік. — Здається, іграшка таки крякнула.

Роман і Люба мовчки спостерігали.

Раптом рот і очі різко закрилися. Обличчя знову стало нерухоме.

— Схоже, пошкодження надто серйозні, — тихо сказав Роман. — Цей андроїд більше мертвий, ніж живий.

— Ні, — заперечила Люба. — Це радше схоже на тестування системи. Подивись на його руки.

Пальці синтетика судомно ворухнулися. Потім різко стиснулися в кулаки.
І він розплющив очі.

— Рієт… — прохрипів він. — Рієт… Рієт…

— Пане, хто ви? — несподівано заговорила Люба.

Очі сивого чоловіка перевели погляд на неї. Він продовжував повторювати:

— Рієт… Рієт…

— Ми прибули з Еліми у відповідь на отриманий сигнал, — гучніше сказав Роман, ніби намагався докричатися крізь перешкоди.

Очі синтетика перевелися на нього.

— Еліма… Еліма…

Рука ковзнула до черевної порожнини. Він ніби намацував щось усередині. Здригнувся. Обличчя скривила гримаса болю.

Раптом він випростався.

— Теїр… Мене звуть Теїр. Я андрогенний біомеханічний організм. Створений шляхом під’єднання помираючого людського організму до залишкового експериментального кластеру ЕНОС на базі процесора Сіріел ΣⵍΔ-99, способом часткового заміщення людських органів на штучно синтезовані в місті Фел’Аріон, лабораторія Сіріеліум. 8565 рік від Великого Об’єднання Народів. Другий рік епохи Матері.

І замовк.

Це прозвучало як дайджест… і як вирок.

У залі запала така тиша, що було чути лише слабке гудіння кристалічних структур і дихання.

— Ми прибули з Сіріеліуму, — нарешті сказала Люба. — Я екзоботанік Лав Елійська. Це командир експедиції Роман Солаар. І з нами аналітичний ШІ — Артік.

— Лав Елійська? — повільно підняв брови Теїр.

— Лав Елійська й Роман Солаар, — уточнив Артік.

— Лав Елійська… Донька Мірена й Елін?
Лав… невже це ти?

— Звідки ви знаєте моїх батьків? — голос Люби злегка здригнувся.

Роман скосив погляд.

— Ну такої! — вигукнув Артік. — Я ж попереджав про небезпеку. Тепер цей вливатиме вам усяку маячню.

— Тихо, Артіку, — жорстко сказав Роман. — Це не більша маячня, ніж твої недолугі жарти.

— Підійди ближче, Лав, — прошепотів Теїр, ледь піднімаючи долоню.

Люба завмерла.

Роман одразу взяв її за руку.

Вони підійшли разом.

— Ти така доросла… — тихо мовив Теїр. — Я радий, що доля знову перетнула наші шляхи. Невже ти мене не пам’ятаєш? Маленькою ти називала мене дядьком у бункері, коли ми ховалися від з’єднаних.

Люба зблідла. На очах виступили сльози.

Роман обійняв її.

— Я тут, Лав. Усе добре.

— Ви подарували мені тоді маленький ліхтарик… Я з ним ходила постійно. Він досі десь є в домі моїх батьків… серед старих іграшок.

— Так, Лав… ти згадала, — тихо відповів Теїр.

— Я пам’ятаю уривками… Мені було лише чотири елімійські рочки…

— Ви бігали з Норою по бункеру. Ти й твій ліхтарик блимав усюди.

— Нора… І її брат Еліар… А ще… у мене було кошеня.

— Сіре. З білою мордочкою й лапками. Ти носила його всюди за собою.

Люба розплакалася.

Роман міцніше обійняв її.

— А чи пам’ятаєш ти Кімнату Розуму й Кристали Знань, Лав? — тихо продовжив Теїр.

Люба здригнулася.

— Це… це з моїх снів. Звідки ви це знаєте? — прошепотіла вона, піднявши маску, щоб витерти сльози.

— Ви можете сміливо зняти маски, — спокійно сказав Теїр. — Тут, у цих спорудах, для вас жодної небезпеки.