✨20.

Розділ 20.

Шепіт Еліми

Люба підійшла ближче, обережно переступаючи через розкидані кабелі й уламки панелей. Світло її ліхтаря ковзнуло по сивому волоссю чоловіка, по блідому обличчю, по нерухомих руках.

— Обережніше, — одразу озвався Артік. — Я, між іншим, маю певні застереження щодо мерців.

— Ти боїшся мерців? — не втримався Роман.

— Звісно. Їх абсолютно неможливо проаналізувати. Живі хоча б дихають, рухаються, сигналять. А ці… мовчать. А мовчазні істоти завжди щось мають на умі.

— Дуже підбадьорливо, — сухо мовила Люба. — Дякую.

— І надінь рукавички, професорко. Повний біологічний протокол. Не торкайся без ізоляції.

Люба вже натягувала захисні рукавички знявши тактильні вставки костюма.

Вона присіла поруч, обережно підняла повіку й посвітила ліхтариком у зіницю.

— Дивно… — прошепотіла вона. — Реакція є. Ледь помітна, але є.

— Тобто він живий? — тихо запитав Роман.

— Він подає ознаки життя. Але пульс… не прослідковується.

— О, ні, — драматично видихнув Артік. — Це ще гірше. Живий мрець — це найгірший варіант. Цей точно має план.

Роман скосив погляд.

— Можеш не нагнітати?

— Я не нагнітаю. Я моделюю сценарії.

— Досить, — зосереджено мовила Люба.

Роман підійшов ближче до перекинутого системного блоку.

— Хвилинку, Лав.

Він уперся ногами в підлогу, напружився й підняв важкий корпус. Метал скреготнув об камінь. Тіло звільнилося.

Те, що відкрилося під ним, змусило Любу затримати подих.

Груди були здавлені. Кістки — зламані. Але всередині… не зовсім кістки.

Люба обережно розрізала тканину одягу й завмерла.

— Це не людина.

— Що? — майже одночасно вимовили Роман і Артік.

Вона торкнулася внутрішніх структур.

— Це біомеханічна система. Органічна оболонка… але всередині — композитні каркаси. Мікроканали. Енергетичні вузли.

— Ти хочеш сказати, що це… андроїд? — тихо запитав Роман.

— Ні. Не зовсім. Це гібрид. Біо-синтетична істота.

Вона обережно занурила руку глибше, розвела пошкоджені фрагменти й витягла невеликий модуль — темний, з тонкими золотавими доріжками.

На його поверхні чітко проглядалися маркування.

Люба завмерла.

— Романе…

Вона повернула модуль так, щоб він побачив.

— Це елімійські написи.

Роман нахилився ближче. На корпусі було чітко вигравіювано символ Сіріеліуму та серійний код.

— Артіку?

— Уже аналізую, — відповів він без жарту в голосі. Пауза тривала кілька секунд. — Підтверджую. Це виробництво Сіріеліуму. Доматеринська епоха. Серія дослідницьких нейроінтерфейсів класу "ʃɨΔ".

— Такі ставили… — почала Люба.

— …в експериментальні системи автономного мислення, — завершив Артік. — Офіційно програму було згорнуто.

Роман повільно перевів погляд на “чоловіка”.

— То що це означає?

Люба дивилася на структури всередині тіла з дедалі глибшою тривогою.

— Це означає… що хтось приніс сюди технології Еліми. Або…

Вона не договорила.

— Або що Еліма вже була тут, — тихо завершив Роман.

У ту ж мить пальці “мерця” ледь помітно сіпнулися.

Майже непомітно.

Але достатньо, щоб Люба завмерла.

— Романе… — прошепотіла вона.

— Я бачив, — відповів він.

— Ну от, — зітхнув Артік. — Я ж казав. Він точно має щось на умі.

На мить запала тиша. Роман з Любою переглянулися.

— А щоб дізнатися, що у нього на умі, — тихо мовив Роман, — нам треба його спробувати оживити.

— О, ні, протестую! — майже одразу вигукнув Артік. — Ще один штучний розум окрім мене? Я не потерплю конкуренції. Мені це не подобається.

— Теоретично ми можемо це зробити, — спокійно сказала Люба. — Нам обов’язково треба спробувати. Дещо я таки вивчала з технологій доматеринської епохи. І він не обов’язково має мати штучну свідомість. Він може бути цілком людським.

— Тобто? — перепитав Роман.

— Він може бути однією з модифікацій “під’єднаних”. Пам’ятаєш, я розповідала?

— А, дроти, батарейки і все таке, — буркнув Артік. — Прекрасно. Повернення до ретро-кіборгів. Саме цього мені бракувало для щастя.