✨19.

Розділ 19.

Шепіт Еліми

Вони ще кілька хвилин стояли під масивними дверима. І, як давно заведено в наукових колах, перед великим відкриттям обов’язково має статися суперечка. Не відступаючи від традицій, Роман першим порушив мовчанку.

— Ой, Артіку, не набивай собі ціну, — з удаваною легкістю мовив він. — Ну і які ти ще, окрім елімійських, маєш бази даних, га? Ми тут мандруємо Всесвітом у пошуках розумного життя, а в нього, бач, уже зібрані архіви інших світів.

Він усміхнувся й кивнув у бік Люби.

— Ну як тобі таке самолюбство, Лав?

Люба не відповіла.

Вона стояла зовсім поруч із дверима й зосереджено вдивлялася в висічений у камені символ — складний, багатошаровий, більше схожий не на напис і не на знак, а на піктограму, що ніби поєднувала в собі і графему, і схему, і план.

Вона підійшла ближче й обережно торкнулася його голою рукою.

У ту ж мить уздовж ліній символу пробігло світіння — тонкими струмками, мов рідке світло, що оживало під пальцями. Лав різко відсмикнула руку — і світіння одразу згасло, залишивши після себе лише холодний камінь.

— Я маю, окрім елімійських баз, ще й ваші бази даних, — жартома продовжив Артік, ніби нічого не сталося. — А це, між іншим, і є бази різних світів.

Люба повільно повернулася до нього.

— Артіку, — сказала вона тихо, але дуже серйозно. — А що тобі нагадують ці структури?

Вона кинула погляд на двері.

— Бо я присягаюся… я вже бачила таке. І не просто бачила — є відчуття дежавю, ніби я вже торкалася раніше схожого.

Роман скосив погляд то на неї, то на символи.

— Як не дивно, професорко Лав, — озвався Артік уже без іронії, — але командир був майже правий, коли згадав Матрицю.

Він зробив паузу, ніби добираючи формулювання.

— Мені ці структури дуже нагадують потоки даних у ядрах обчислювальних систем. Те, що висічене на дверях, виглядає як візуалізація перетікання інформаційних пакетів — не окремих бітів чи байтів, а цілісних смислових блоків — до центрального ядра процесора. 

Він додав тихіше: 

— Це не просто вхід. Це… інтерфейс.

Люба ще раз глянула на піктограму.

— Можна? — тихо запитала вона, не стільки в Романа чи Артіка, скільки в самого простору.

Не чекаючи відповіді, вона знову поклала долоню на камінь — цього разу довше. Не торкнулася — притиснула, ніби намацуючи знайому форму в темряві пам’яті.

Спершу нічого не сталося.

А потім світіння повернулося.

Воно повільно поповзло борознами й каналами, висіченими в камені, розгалужуючись, зливаючись, мов рідина, що знає свій шлях. Потоки світла обтікали двері, піднімалися вгору, спускалися вниз, заповнюючи структуру цілком. І коли остання лінія загорілася — у центрі піктограми спалахнуло ядро. Яскраво. Глибоко.

— Ого… — прошепотів Роман. — Воно реагує на твою руку.

Ядро пульсувало кілька секунд — і раптом камінь під ногами ледь відчутно здригнувся. Пролунав глухий, низький гуркіт, ніби щось велике й важке зрушило з місця після дуже довгого сну.

Двері повільно розійшлися в сторони.

— Контакт підтверджено, — озвався Артік уже без жартів. — Реакція… очікувальна. Не оборонна.

Не чекаючи запрошення, три дрони-зонди з писком рвонули вперед, розсікаючи темряву червоними променями сканерів.

— Передаю зображення, — додав Артік.

Над рукавом Романа спалахнула голограма.

Попереду відкривалася велика зала.

Простора. Висока. Не схожа на печеру й не схожа на залу в людському розумінні. Стеля губилася в напівтемряві, а стіни були пронизані тими самими борознами й каналами, що й на дверях — тепер вони тягнулися вглиб, сходячись до центру.

— Це… — почала Люба і замовкла.

— Так, — тихо підтвердив Артік. — Архітектура не релігійна. Не житлова. І не утилітарна в нашому розумінні.

Дрони підлетіли ближче до центру — і тоді стало зрозуміло.

У самому серці зали здіймалися кристалічні структури. Не окремі, а пов’язані між собою, мов елементи єдиного механізму. Вони переливалися внутрішнім світлом, реагуючи на рух дронів ледь помітними змінами відтінків.

— Це схоже на… — Роман зупинився, підбираючи слово.

— На процесор, — завершив Артік. — Велетенський. Розподілений. Живий у своїй логіці.

Люба зробила крок уперед.

— Я знаю це місце, — прошепотіла вона, сама не вірячи власним словам. — Не таке саме… але відчуття — те саме.