✨18.

Розділ 18.

Супер-Еліма

Вхід у коридор поглинув їх, наче проковтнув. Світло Ехо-Прайм залишилося за спиною, і попереду розтягнулася вузька, темна смуга проходу, висіченого в самій товщі скелі. Три дрони-зонди пливли перед ними, червоними імпульсами прочісуючи стіни, підлогу й повітря, немов обережно намацуючи шлях.

— Маски, — тихо сказала Люба, зупинившись. — Далі — невідомо що. Газ, спори, випари… не хочу експериментів.

Роман кивнув без жартів. Обоє швидко повернули негерметичні маски на обличчя — прозоре скло м’яко клацнуло, відсікаючи запахи Супер-Еліми.

— Правильно, — одразу озвався Артік. — Після Неріада я за маски, ремені безпеки й ранкову зарядку. На всяк випадок.

— Ти знову про ту печеру? — глухо всміхнулася Люба крізь фільтр маски.

— А як же, — з удаваною образою відповів він. — Десятиденна місія. Із них шість з половиною елімійських діб, а це — сто дев’яносто годин, на хвилиночку — ви стоїте в печері, дивитеся в нікуди й мовчите. А я що тільки не пробував тоді.

Роман зітхнув.

— Не починай…

— Та я лише нагадую, — не вгамовувався Артік. — Я вам і логічні парадокси підсовував, і аварійні сигнали імітував, і навіть анекдот розповів.

— Про астронавта і рибу, — тихо додала Люба.

— Саме той! — зрадів Артік. — І що? Нуль реакції. Риба мовчить, астронавт мовчить, ви мовчите. Шість з половиною діб. Чудова статистика.

Роман похитав головою.

— Ми були… не зовсім в собі.

— От-от, — підхопив Артік. — Саме тому цього разу я наполіг.

— На чому? — насторожено запитала Люба.

— На апгрейді костюмів типу Аурел, — майже урочисто повідомив він. — Ті, що на вас, що схожі на піжами. Тепер у них вбудовані: мікролоскоталки, коректні щипалки й — увага — акупунктурні стимулятори.

Роман зупинився.

— Що? Ти колотимеш нас?

— Якщо ви ще раз застигнете в екзистенційному трансі, — спокійно пояснив Артік, — я вас розбуджу. Делікатно. Або не дуже.

— Ти жартуєш? — примружилася Люба.

— Частково, — відповів він. — Але маски ви одягли правильно. Прогрес.

Вони рушили далі. Коридор поволі заглиблювався, стіни ставали трохи інакшими, місцями з’являлися особливі візерунки — лінії, ніби колись камінь піддавався не грубій силі, а точному розрахунку митця.

Дрони полетіли трохи швидше.

Темрява коридору ставала дедалі густішою, ніби камінь навколо поглинав світло жадібніше. Роман мовчки ввімкнув ліхтар на скафандрі — м’який промінь ковзнув уперед, вихоплюючи з темряви рівні, майже ідеальні стіни. За мить Люба зробила те саме, і два світлові промені переплелися, відкриваючи простір перед ними.

Роман підняв руку — над рукавом спалахнула напівпрозора голограма. Дані з дронів-зондів текли стримано, без тривожних піків.

— Коридор веде вглиб приблизно на пів кілометра, — сказав він зосереджено. — Відгалужень немає. Порожнин — теж. Небезпек не зафіксовано.

Він ковзнув пальцями по повітрю.

— Далі зонди зупинилися. Схоже… там двері. Або якийсь шлюз.

Люба йшла поруч, уважно освітлюючи стіни. Світло її ліхтаря вирізало тінями в камені дивні структури — не просто візерунки, а щось значно складніше. Лінії, що ніби текли, зникали й знову з’являлися, нашаровувалися одна на одну, створюючи відчуття руху.

Вона сповільнила крок.

— Це дивно… — тихо сказала вона. — У мене дуже стійке відчуття, що я це вже бачила. Не просто щось подібне. Саме це.

Роман глянув на неї.

— Але не пам’ятаєш де?

Вона похитала головою.

— Ні. Наче спогад є… а місця — немає.

Кілька секунд у коридорі лунав лише рівний звук їхніх кроків і слабке сопіння клапанів скафандрів у такт дихання.

— Цікаво, — озвався Артік. Голос звучав м’якше, ніж зазвичай. — А скажи-но, Лав… тобі все це більше нагадує щось забуте? Чи сон?

— Сон, — відповіла вона майже одразу. — Але не такий, як зазвичай. Сон, який… вважається забутим.

— Ага, — протягнув Артік. — Як Чіп і Дейл у Романа.

— Гей, — буркнув той. — Я вже казав, що не знаю, звідки це.

— Саме тому й цікаво, — двозначно відповів Артік. — Іноді пам’ять знає більше за свідомість. Просто мовчить. З міркувань безпеки.

Вони вийшли до розширення коридору.

Простір перед ними раптом відкрився — стіни розступилися, і світло ліхтарів уперлося в масивну конструкцію. Великі двері схожі на шлюз. Висічені прямо в скелі, так ніби сама гора колись піддалася чиємусь естетичному задуму.

Поверхня була вкрита тими самими структурами, але тут вони виглядали інакше — глибшими, впорядкованішими. Між лініями проступали символи, написи, знаки, що не нагадували жодної з відомих мов. Вони не були хаотичними — радше схожими на якусь замасковану формулу.