✨17.

Розділ 17.

Супер-Еліма

На мить Роман і Люба переглянулися.

У їхніх поглядах читалася одна й та сама емоція — розгубленість.

— Отже… — повільно мовила Люба, — ми не знаємо, куди йти далі.

Роман кивнув, але не дозволив тиші затягнутися.

— Артіку, — озвався він уже значно жвавішим тоном, ніби навмисно перебиваючи власні сумніви. — Шукай. Усе, що може бути зачіпкою. Хід у печеру, розлом, підземелля — будь-що.

— Виконую, командире! — одразу відгукнувся Артік.

З рюкзака Романа з тихим писком висунувся ще один дрон міні-зонд і злетів угору. Майже водночас також один вирвався з рюкзака Люби. Вони заметушилися між скелями, петляючи й маневруючи так, ніби сперечалися, хто з них вправніший і швидший.

— Отже, чекаємо, — сказав Роман, зосереджено дивлячись на голограму.

Люба тим часом не стояла без діла. Вона знову дістала контейнери й почала обережно збирати зразки місцевої флори — мохи, тонкі листяні структури, щось схоже на напівпрозорі лишайники. Вона тихо коментувала свої знахідки, обмінюючись короткими репліками з Артіком.

Роман же повністю занурився в голографічні потоки даних, які надсилали зонди.

Минуло кілька секунд.

Потім ще кілька.

І в якийсь момент він усвідомив — Люби більше немає в полі зору.

І голосу Артіка теж.

— Лав?.. Артіку?.. — озвався Роман у мікрофон скафандра.

У відповідь — лише легкий шум вітру між скель.

— Лав! Артіку! — цього разу він гукнув голосніше.

Тиша. Тільки луна в скелях.

Серце в грудях неприємно стиснулося.

— Агов! Лав! Артіку! — Роман уже не стримував голосу.

Він різко зрушив з місця й пішов у той бік, де востаннє бачив Любу — туди, де скелі щільніше сходилися одна до одної, утворюючи темний, непривітний прохід…

Роман різко шмигнув у прохід між скелями.

— Лав! — голос відбився від каменю й повернувся дзвінкою луною. — Ти де? Люба! Артіку!

Він крутив головою, вдивляючись у тіні, що ковзали між нерівними стінами. Серце билося надто гучно — так, ніби намагалося вирватися назовні й бігти швидше за нього.

— Лав… — уже тихіше, але з напругою.

У голові за одну мить пронісся калейдоскоп думок: печера, провал, пастка, сигнал, Неріад, темна вода, тиша без відповіді…

Він різко зупинився, сперся долонею об холодний камінь і кілька разів важко вдихнув, намагаючись заспокоїти подих.

І саме в цю мить...

— Та тут я. Тут, — пролунав знайомий голос.

Люба вийшла з-за виступу скелі з легкою усмішкою, ніби щойно нічого не сталося.

— Ну що, командире, злякався? — одразу ж насмішкувато втрутився Артік. — Це був раптовий тест на самотність для брутального романтика. Я так і назвав: експрес-версія.

Роман не відповів.

Він просто швидко зробив кілька кроків уперед і міцно обійняв Любу, притиснувши до себе так, ніби боявся, що вона знову може зникнути.

— Не роби так більше, добре? — прошепотів він, притулившись чолом до її чола. — А ти, Артіку… не втягуй нас у свої ігри. Я думав, у мене серце лусне.

Люба тихо засміялася й поклала руку йому на груди.

— Бачиш? На місці. Працює стабільно, — лагідно мовила вона. — А ти ще казав, що тобі не потрібні польові випробування емоцій.

— Я лише перевіряв, — невинно додав Артік. — Реакція — відмінна. Висновок: об’єкт прив’язаний. Дуже.

Роман видихнув, нарешті дозволивши напрузі розчинитися, і крізь усмішку пробурмотів:

— Колись, Артіку, я теж тебе протестую. Без попередження.

— Чекаю з нетерпінням, — спокійно відповів той.

А скелі навколо мовчки слухали, як серед чужого світу б’ється щось дуже людяне — страх втратити й радість знайти.

Роман і Люба ще кілька митей залишалися в обіймах — тихих, теплих, таких, у яких світ ніби завмирав.

— Я люблю тебе понад усе, — прошепотів Роман їй на вухо.

— І я тебе, — так само тихо відповіла вона.

Саме в цю мить його погляд мимоволі ковзнув убік — уздовж нерівної лінії скелі, що здіймалася за кілька десятків кроків попереду. У тіні каменю було щось… не зовсім природне. Надто рівне. Надто правильне.

Роман легко поцілував Любу в щоку.

— Ходімо, — сказав просто.

Він узяв її за руку, і вони рушили ближче до скелі.

— Артіку, зонди — сюди, — різко гиркнув Роман у мікрофон.

— Слухаю, командире, — бадьоро озвався Артік. — Але, якщо дозволиш, можна трохи м’якше?

— Якби ми були на Екароні, я б тебе щонайменше на добу вимкнув.