✨16.

Розділ 16.

Супер-Еліма

Підйом виявився важчим, ніж здавався з повітря.

Гірський схил був не крутий, але підступний: каміння сипалося під ногами, трава чіплялася за черевики, а повітря, хоч і чисте, вимагало глибших вдихів. Роман з Любою зупинилися майже одночасно — не домовляючись.

— Ого… — видихнув Роман, упершись руками в коліна. — Я вже й забув, що гравітація — це не лише формула.

Люба засміялася, теж переводячи подих.

— Ти ж сам казав: «люблю, коли планета відчувається ногами».

— Я мав на увазі — метафорично, — відмахнувся він і, піднявши голову, глянув угору. — Слухай… а якби зараз зняти маску? Просто… вдихнути на повні груди.

І під вухом одразу озвався знайомий голос, занадто спокійний для доброї ідеї.

— Може не треба? — з легкою паузою промовив Артік. — Я лише уточнюю. Без осуду. Майже.

— Та що ти завжди… — почав Роман.

— До речі, Лав, — перебив його Артік, уже іншим, «спогадливим» тоном, — пам’ятаю, як я ледь вмовив його тоді на Неріаді не купатися в темній воді в калабані. Аргумент «Люміс не винесе такого видовища» його чомусь не переконував.

— Бо «такого видовища» — це дуже розмите формулювання, — буркнув Роман. — Може, воно було б гарне.

Люба хитнула головою й, не вступаючи в суперечку, дістала з бокової кишені компактний аналізатор. Провела сенсором дугу в повітрі, потім ще одну — вище, ближче до скель.

— Тут інша картина, — сказала вона вже серйозніше. — Вище рівня лісу повітря значно чистіше. Пилку майже немає, локальні гази розсіяні. Атмосфера стабільна.

Вона подивилася на Романа поверх маски.

— Можемо зняти. Але повільно. І без геройства, — Чуєш, — з полегшенням усміхнулася Лав, — наука дозволяє.

— Я все чую, — сухо зауважив Артік. — І все логую. Про всяк випадок.

Люба першою відстібнула фіксатори. Маска тихо клацнула й опустилася. Вона вдихнула — глибоко, неспішно. Її плечі ледь помітно розслабилися.

— Пахне… — вона замислилася, підбираючи слово, — зеленню. Камінням. І чимось дуже знайомим.

Роман зняв маску слідом. Повітря було прохолодніше, ніж унизу, свіже й прозоре, ніби вмите світлом Ехо-Прайм. Він вдихнув і заплющив очі.

— Оце так, — тихо сказав він. — Як удома. Але трохи інакше.

— Увага, — знову озвався Артік, уже з удаваною серйозністю. — Якщо ви зараз скажете «я відчуваю зв’язок із планетою», я офіційно зафіксую це як початок стандартного сценарію пригод.

Люба усміхнулася.

— Не хвилюйся. Ми ще навіть не дісталися до таємничого місця.

Вона глянула вперед. Скелі вже були зовсім поруч — темні, порізані тріщинами, ніби сама Супер-Еліма відкривала їм сторінку, яку давно не гортали.

— Ходімо, — сказала вона тихо. — Далі буде цікавіше.

І вони рушили далі — вже без масок дихаючи на повні груди.

— Артіку, — звернувся Роман, усе ще глибоко дихаючи після підйому. — Що там у нас із показниками сигналу? Давай відскануй місцевість і виведи схему на голограму. Хочу бачити джерело точніше.

— Прийняв, — бадьоро відгукнувся Артік. — Запускаю міні-дрон-сканер. Кілька хвилин — і матимемо просторову модель. Голограму увімкну автоматично.

З рюкзака Романа м’яко висунувся компактний дрон. Він пискнув — майже задоволено — і, піднявшись у повітря, полетів уздовж скель, ковзаючи між виступами й тріщинами, скануючи рельєф і порожнини.

Тим часом Люба присіла біля кам’янистого схилу. Обережно, майже ніжно, вона дістала контейнери й почала збирати зразки флори — дивні мохи й лишайники, що переливалися відтінками зеленого й сріблястого.

— Ніколи не бачила таких, — сказала вона з щирим захватом, закриваючи контейнер. — Подивись, структура… наче реагує на світло.

— До речі, Лав, — озвався Роман уже серйозніше. — У тебе ж теж є віддалятор. Я наполягаю, щоб ти його випробувала. Краще зараз, ніж коли ми заліземо в якусь печеру.

— О, — не втримався Артік, — то в нас заплановано полювання на випробувальну жертву в горах Супер-Еліми? Прекрасно. Шкода лише, що тут ні в кого стрельнути. Треба було тренуватися в лісі. Але ти так захопився, командире, що віддаляв навіть тих, кого, можливо, й не треба було.

— Та не перебільшуй, — махнула рукою Люба. — Нічого там складного немає. Он, я можу хоча б у той камінь…

— Не вийде, — одразу заперечив Артік. — Відганялка працює виключно на живі організми. І то — не на всі. Вона реагує лише на складні, високорівнево організовані біологічні істоти. Усяку дрібну мошку, черв’яків і… — він зробив паузу, — надто простих створінь вона просто ігнорує.

Роман гмикнув.

— Тобто каміння в безпеці.

— Абсолютно, — підтвердив Артік. — За каміння я спокійний.

Люба підвелася, тримаючи контейнер із зразками, й уважно глянула на скелі попереду.

— Добре, — сказала вона. — Значить, зроблю випробування, коли буде на кому.