✨15.

Розділ 15.

Супер-Еліма

Вони рушили далі, углиб — за заданим курсом, між зеленими хвилями трав і м’якими пагорбами, що зливалися з лісом.

— Які ж тут милі створіння… — знову й знову повторювала Люба з тихим захватом, вдивляючись у рух навколо. — Але хижаки тут теж мають бути. Я перевіряла. Це звичайна ланцюгова екосистема. Без перекосів. Гармонійна, але… ланцюгова.

Вона зробила наголос на останньому слові, ніби сама собі нагадуючи очевидне.

— Саме так, — озвався Артік. — Коли все надто гармонійно, небезпека просто краще замаскована.

Він зробив коротку паузу й додав уже сухішим тоном:

— Тож дивіться уважно під ноги. Щоб не наступити на когось… або на чийсь дім.

Роман мимоволі перевів погляд з Люби на землю під ногами, міцніше стиснув ремінь рюкзака і поправив віддалятор на поясі. Супер-Еліма залишалася привітною. Але тепер — уже не беззастережно.

— Далі за курсом у нас густий ліс, — попереджувально озвався Артік. — Одразу зауважу: будьте обережні. Сумніваюся, що перед нами тут проїжджала асфальтоукладальна машина.

— Тобто? — перепитала Люба.

— Тобто жодних доріг, — відповів Роман. — Навіть натяків.

Вони зробили кілька кроків — і світ навколо різко змінився.

Ліс зустрів їх сутінками. Наче вечірніми — глибокими, щільними. Світло просто губилося між стовбурами. Крони змикалися так щільно, що навіть яскраве світіння Ехо-Прайм сюди доходило лише уривчасто.

— Досить моторошне місце… — напружено мовила Люба, мимоволі зменшивши крок.

— Передчуваю, що доведеться застосовувати наші… штовхалки, — мужньо заявив Роман, знімаючи з пояса репульсор JTΨ.

Він глянув уперед і додав:

— Я попереду. Ти, Лав, за мною. Тримайся близько.

— І не оглядайся назад, — майже співучо вставив Артік. — Бо якась місцева горила може подумати, що ти їй підкліпуєш, пані професорко.

— Гии… дуже дотепно, — покривлялася Люба. — І як після такого не оглядатися?

Відповісти вона не встигла.

Пролунав рик.

Глухий. Протяжний. Не одразу було зрозуміло, звідки саме — звук ніби перекочувався між деревами.

Роман і Люба зупинилися.

Ще один рик. Ближчий.

— Трясця… От халепа, — прошепотів Роман.

В одній руці він тримав віддалятор, другою жестом зупинив Любу.

— Ти його бачиш? — тихо запитала вона.

— Ні. А ти?

— Також ні…

Вони зробили ще кілька кроків.

І знову — ричання. Цього разу вже без сумнівів.

І тоді з-за масивного стовбура вийшло воно.

Ведмедеїжак.

Велетенський. Понад два метри зростом. Потужне тіло, вкрите густою шерстю, крізь яку проступали довгі, тверді голки — не хаотично, а смугами, ніби броня. Масивна морда з великими іклами, важкі лапи з вигнутими кігтями. Очі — темні, уважні. Не скажеш, що бездумний.

Він зупинився. Повільно вдихнув повітря.

І ще раз заричав.

— Цей… не жартує, — сухо констатував Артік.

— Саме час випробувати нашу відганялку, — зосереджено сказав Роман, не зводячи погляду з істоти. — Як думаєш, Лав… на три метри цього ікланя відштовхнути буде достатньо?

— Ні-ні, — швидко відповіла Люба. — Давай уже хоча б на три кілометри. Інакше він потім піде за нами, як песик.

— Розумно, — кивнув Роман.

Він швидко налаштував репульсор.

— Три кілометри. Мінімум.

Він прицілився.

Короткий писк.

Спалах світла.

І… колючки більше не було.

Ліс знову став тихим. Надто тихим.

— Ну що ж, — після паузи мовив Артік. — Вітаю. Перше випробування штовхалки пройшло успішно.

— І, Романе…

— Так?

— Наступного разу пропоную починати з десяти кілометрів. Про всяк випадок.

Люба нервово видихнула — і тільки тепер усміхнулася.

— Ходімо, — сказала вона. — Супер-Еліма, схоже, вирішила познайомитися з нами ближче.

І тільки-но вони зробили два кроки вперед, як з далекої глибини лісу знову долинуло протяжне низьке ричання. Воно прокотилося луною між стовбурами, підняло з гілок птахів — ті з шумом злетіли вгору, і все довкола на мить застигло.

Ліс стих. Наче образився.

— Ти ба, йому таки не сподобалося, — з легкою усмішкою мовив Роман, не знімаючи руки з віддалятора.

— Я ж казала, — з удаваним докором відповіла Люба. — Треба було одразу десять.