✨12.

Розділ 12.

Екарон

Каліон-1 уже висів під черевом Екарона, немов хижий птах, що терпляче чекає команди злетіти з гнізда. Світлові індикатори на обшивці човника пульсували рівно — зелений, синій, знову зелений. Жодних сюрпризів. Принаймні поки що.

— Доповідаю, — озвався Артік із містка, де його голографічне обличчя з’явилося над панеллю навігації. — Каліон-1 повністю готовий до вильоту. Усі системи в нормі, герметичність сто відсотків, запас енергії — з приємним надлишком. Якщо коротко: він рветься в бій… або на наукову прогулянку. Тут уже як подивитись.

Роман стояв біля панорамного вікна й дивився на жовте сяйво Ехо-Прайм. Десь там, у цій м’якій, майже домашній світлоті, оберталася Супер-Еліма — надто правильна, надто жива, щоб бути просто випадковістю.

— Екарон лишається на зовнішній орбіті системи, — спокійно промовив він. — Без маневрів. Без геройств.

— Підтримую, — одразу відгукнувся Артік. — Залишатися поза зоною прямої видимості — завжди мудре рішення. Особливо якщо врахувати, що ми досі не знаємо, хто саме нас тут «кличе». А ще… — він зробив паузу, — я не виключаю ймовірність космічних піратів.

Люба повільно повернулася до голограми.

— Піратів? — з легкою іронією перепитала вона. — У такій… ідеальній системі?

— Саме там вони й водяться, — серйозно відповів Артік. — Де красиво, тихо і є чим поживитися. Надінноваційний зореліт без супроводу — ласий шматок. Я б на їхньому місці теж спробував.

— Добре, що ти не на їхньому кораблі, — буркнув Роман.

— Поки що, — невинно додав Артік.

Люба підійшла ближче до тактичної карти, де вже було позначено кілька можливих зон посадки.

— Атмосфера стабільна, — сказала вона, ковзаючи пальцями по голограмі. — Низька турбулентність, магнітне поле рівне. Я б обрала ось цю ділянку — перехідну зону між океанічним поясом і континентальною біомасою. Максимум даних, мінімум ризику.

— Мінімум ризику — звучить як тост, — усміхнувся Роман. — Приймається.

— Я вже проклав траєкторію, — озвався Артік. — Каліон-1 зайде м’яко, без феєрверків. Якщо, звісно, планета не вирішить вас обійняти трохи занадто щиро.

— Дякую за заспокоєння, — сухо відповіла Люба.

— Завжди радий, професорко.

Роман глянув на неї — зосереджену, з тією особливою тишею в погляді, яка з’являлася перед кожною експедицією.

— Ну що ж, — сказав він нарешті. — Схоже, ми знову йдемо туди, де відповідей більше, ніж питань. А це завжди поганий знак.

— Зате знайомий, — м’яко відповіла Люба.

— А щоб відповіді не вдарили обухом по тім’ячку, — додав Артік після короткої паузи, — пропоную обговорити деякі питання заздалегідь.

На містку стало тихо. Не тривожно — радше зосереджено.

Роман і Люба перезирнулися.

— Ну-у-у… — протягнув Артік з удаваною невинністю. — Невже професорський склад не має жодних питань?

Люба ледь опустила кутики губ і підвела брови — той самий вираз, у якому дивним чином поєднувалися розгубленість і іронія.

— Це прозвучало майже образливо, — сухо мовила вона.

Роман хмикнув.

— Гаразд, Артіку, — сказав він, схрестивши руки. — Питання таки є.
Скажи-но краще… ти підготував і передав попереджувальний сигнал про мирні наміри нашого візиту?

Він зробив крок ближче до панелі.

— І сподіваюся, ти не забув директиви Сіріеліумського кодексу правил. Ті самі, де чорним по світлу написано: «Без демонстрації сили до першого контакту».

Голограма Артіка на мить завмерла. Потім усміхнулася — трохи ширше, ніж зазвичай.

— Командире, — почав він майже урочисто, — ти щойно образив мою оперативну пам’ять. А це, між іншим, один з моїх найчутливіших модулів.

— Віджартовуєшся, — примружився Роман.

— Звісно, — легко визнав Артік. — Але по суті: так. Попереджувальний сигнал було передано.
Кодований, багатошаровий, без жодних агресивних маркерів. Згідно з усіма директивами Сіріеліума, з приміткою «дослідницька місія, не втручання» і навіть з додатковим — для надто підозрілих.

— І? — тихо спитала Люба.

— І… — Артік зробив паузу, — відповіді немає.

Роман повільно видихнув.

— Тобто йдемо на авось.

— Я б сформулював це інакше, — заперечив Артік. — Йдемо, спираючись на ймовірність. А вона, між іншим, не така вже й погана.

Люба знову повернулася до голограми Супер-Еліми.

— Там надто багато життя, — сказала вона. — І надто впорядкованого, щоб сигнал не був почутий. Якщо там справді є розум… він уже знає, що ми тут.

— Саме так, — погодився Артік. — За всіма непрямими ознаками, неорганічний інтелект Супер-Еліми перебуває в активному стані. Він аналізує, спостерігає, робить висновки.
А мовчання — не завжди ознака ворожості. Іноді це просто… очікування.