✨8.

Розділ 8.

Екарон

Екарон летів рівно.

Без ривків. Без звуків. Без жодних ознак того, що щось іде не за планом.

Екіпаж тихо спав.

Світло в житловому відсіку було приглушене до нічного режиму. Лише тонка смужка м’якого сяйва окреслювала контури стін, створюючи затишок, як удома.

І раптом — Люба сіпнулася й різко сіла.

— Ні!.. — вирвалося з грудей, задихано, майже без голосу.

Роман прокинувся миттєво. Він ще не встиг нічого подумати, а його руки вже були на її плечах.

— Лав… — тихо, але твердо. — Лав, це я. Ти тут. Все добре.

Вона тремтіла. Сорочка прилипла до спини, волосся було вологе. Дихання збивалося, ніби після бігу.

— Дихай зі мною, — сказав він і притиснув її до себе. — Повільно. Ось так.

Він обіймав її міцно, але не стискав. Лоб до лоба. Її серце калатало, як у спійманої пташки.

— Це сон, — повторив він. — Тільки сон. Ми на Екароні. Я тут.

Люба ковтнула повітря, ще раз — і ще. Нарешті напруга трохи відпустила.

— Мені… — вона зупинилася. — Мені наснилося…

— Розкажи, — лагідно сказав Роман. — Коли розповідаєш — воно вже не має над тобою влади.

Вона кивнула. На мить заплющила очі, збираючись із думками.

— Я була маленькою, — почала вона тихо. — Дуже маленькою. У тій величезній будівлі… ще до Матері.

— Там було холодно. Світло різке. Мене тримали. Кайданками. До столу.

Роман ледь відчутно напружився, але не перебив.

— Вони… — Люба стисла пальці на його сорочці. — Вони казали, що це «для мого ж блага». Що я маю бути… під’єднаною.

— Я бачила той чип. Металевий. Холодний.

— І дроти… — її голос затремтів. — Вони тягнулися до моєї голови.

Вона раптом здригнулася всім тілом і різко видихнула.

— Я прокинулася саме в той момент, — додала вона. — Коли вони схилилися наді мною.

Роман обережно поцілував її в лоб. Потім ще раз. І ще.

— Гей, — тихо сказав він. — Послухай мене.

— Ти тут. Доросла. Вільна. Жива.

— І жодні «під’єднані» до тебе більше не дотягнуться.

Вона притислася до нього сильніше.

— Це… — вона зітхнула. — Це все Артік. Його жарти. Про батарейки й дроти. Він розворушив це в мені.

Роман тихо хмикнув, намагаючись повернути у світ трохи тепла.

— Так і знав, — сказав він. — Доведеться внести в бортовий журнал:

— «Причина кошмарів — надмірна балакучість одного самовдоволеного ШІ».

Люба всупереч усьому тихо засміялася. Коротко. З полегшенням.

Настала тиша.

Люба повільно заспокоювалася. Дихання вирівнялося. Вона поклала голову йому на груди.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Що ти поруч.
Роман обійняв її ще міцніше.

— Я завжди поруч, — відповів він просто. — Навіть коли сняться найгірші сни.

Екарон летів далі. Спокійно. Рівно. Наче й не знав, які тіні іноді піднімаються з глибини пам’яті — і як легко їх розвіяти теплом живих рук.

Тиша на борту змінилася майже непомітно.

Світло не спалахнуло, а наче воно прокинулося. Як сонце. Поступово.

М’який теплий спектр повільно розгортався від темно-бурштинового, до світлого, майже золотого. Так сходить сонце — не різко, а ніби з повагою до тих, хто ще напів у сні.

— Імітація ранку активована, — спокійно повідомив Артік. — Освітлення синхронізоване з вашими циркадними ритмами. Без різких переходів. Без стресу. Усе заради вашого здоров'я.

Коротка пауза.

— Рекомендовано ще п’ять хвилин горизонтального існування.

Роман ледь усміхнувся, не відкриваючи очей.

— Чуєш? — прошепотів він. — Нам офіційно дозволили полежати.

Люба тихо хмикнула й повернулася до нього ближче. Тепле світло ковзнуло по її щоках, по лінії плеча, по темному волоссю. На мить здалося, що це не штучний промінь, а справжня Айлена, яка знову знайшла їх — де б вони не були.

— Нагадує Неріад, — тихо сказала вона. — Пам’ятаєш той ранок?

— Угу. Після шторму.

Роман відкрив очі. Перед внутрішнім зором у пам'яті одразу постала картина: рівна вода, ще важка після нічної люті, і світло — чисте, спокійне, таке, що ніби казало: ви вижили.