✨6.

Розділ 6.

Екарон

Люба мовчала довше, ніж зазвичай. Не тому, що не знала, що сказати — навпаки. Слів було надто багато, і всі вони просилися вийти одночасно.

Вона дивилася на голограму першого сигналу. Не як на абстрактний набір даних, а як на щось давно знайоме, майже домашнє. Так дивляться на стару річ, яку знаходиш випадково й не одразу наважуєшся торкнутися.

— Артіку, — сказала вона нарешті, рівно, без поспіху. — Виведи розширені дані по ближньому сигналу. Увесь спектр. Без згладжування.

— Уже, — бадьоро відповів він одразу. — Але попереджаю: деякі патерни не вкладаються в сучасні моделі.

— Саме тому я й прошу, — тихо мовила вона.

Голограма змінилася. Простір розшарувався на рівні — часові, частотні й фазові. Лінії пульсували не рівномірно, а ніби щось пам’ятали.

Люба підійшла ближче. Пальці самі потягнулися вперед, хоча вона не торкалася проєкції.

— Це не випадкові флуктуації, — сказала вона після короткої паузи. — І не імітація.

Роман глянув на неї уважніше. Він бачив цей погляд і раніше — коли вона працювала не просто як науковиця, а як людина, яка щось намагається згадати.

— Ти щось упізнала? — запитав він.

Люба повільно кивнула.

— Так. І мені це не подобається.

Вона вдихнула глибше.

— Ці сигнатури… вони дуже схожі на елімійські. Але не сучасні. І не материнські.

Роман насупився.

— А які? Доматеринські?

— Саме так, — відповіла вона. — Часи, які ми називаємо «неоновою розрухою».

Артік тут мовчав. Наче не мав ніякої відповіді.

— Тоді технології були… строкаті, — продовжила Люба. — Яскраві. Розірвані. Багато блиску, багато шуму, багато ідей — і майже жодного балансу. Дані передавалися не для оптимізації, а для виживання. Для того, щоб хоч хтось почув.

Вона зробила жест, і один із шарів голограми виділився.

— Бачиш цей зсув? Це не помилка синхронізації. Це спосіб маркування присутності. Ми так робили, коли ще не вміли домовлятися з простором. Коли боялися зникнути як вид.

Роман повільно перевів погляд на сигнал.

— Я цього не пам’ятаю, — сказав він чесно.

— Ти й не мав пам’ятати, — вклинився сюди Артік. — Ти з’явився пізніше. Уже після… стабілізації.

Роман аж витріщився. А Люба здивовано замовкла. На мить. Але потім додала:

— А я пам’ятаю. І тут не до жартів Артіку. 
Не все. Фрагментами. Підземелля бункера в якому ми ховалися. Холодні погляди "мисливців", що ловили людей. Той час, коли нас учили не думати серцем — бо серце тоді було надто небезпечним інструментом.

Роман й Артік не перебили.

— Цей сигнал, — продовжила вона, — не новий. Він старий. Але його хтось підтримує. Або хтось знайшов і вирішив знову запустити.

— З якою метою? — запитав Роман. — Що ти думаєш про причини?

Люба похитала головою.

— Не знаю. Але такі сигнали не подаються просто так. Їх не посилають «у нікуди». Вони або кличуть… або відповідають.

У навігаційному залі знову стало тихо.

— Професорко Елійська, — обережно озвався Артік, — за моїми оцінками, цей сигнал несе сліди адаптації. Ніби він змінювався з часом. Під когось.

Люба заплющила очі на мить.

— Отже, — сказала вона, відкриваючи їх, — це не просто уламок минулого. Це минуле, яке вижило.

Вона глянула на Романа. І в її погляді не було страху — лише серйозність.

— Якщо ми підемо туди, — мовила вона, — то знайдемо не лише життя. Ми, можливо, знайдемо те, від чого колись утекли.

Роман кивнув повільно.

— А якщо не підемо?

— Тоді воно знайде нас пізніше, — відповіла вона. — Але вже без нашої готовності.

Екарон летів далі. Курс ще не було зафіксовано. Але в повітрі вже з’явилося те саме відчуття, яке завжди з’являється перед справжніми рішеннями: це не просто маршрут у перед — це повернення.

Артік витримав коротку паузу. Саме настільки довгу, щоб не виглядати нетактовним.

А потім заговорив м’якше, майже улесливо:

— Професорко Елійська… Лав… геть офіціоз, — промовив він з легкою, майже театральною інтонацією. — У мене складається стійке враження, що тобі вже дещо відомо про цей сигнал. Значно більше, ніж сухі телеметричні дані дозволяють припустити.

Він зробив паузу — і, як завжди, не втримався: