✨4.

Розділ 4.

Екарон. 19:55 ЕАЧ. 5 хвилин до старту.

Захисні костюми сиділи зручно — майже по-домашньому. Екарон подбав про це: матеріал підлаштовувався під рухи, дихання, навіть під ритм серця. Нічого не стискало. Не заважало. Пасувало ідеально.

Роман опустився в командирське крісло й автоматично провів пальцями по панелі. Світло спалахнуло м’яко, без різких переходів.

— Пульс у нормі, — озвався Артік. — Дихання стабільне. Рівень внутрішнього оптимізму… — пауза, — умовно допустимий.

— Я це чую як комплімент, — буркнув Роман.

— Я це і мав на увазі, — спокійно підтвердив Артік.

Люба зайняла місце поруч. Її крісло легенько зсунулося, фіксуючи положення, і на мить між ними зависла тиша — не напружена, а зібрана. Така, що буває перед початком чогось важливого.

— Як ти? — запитав він.

— Як завжди перед стартом, — відповіла Люба. — Відчуваю, що щось наче забули. Хоча ще нічого не сталося.

— Це нормально, — кивнув Роман. — Я теж.

— Уточнення, — втрутився Артік. — Ви нічого не забули. Я перевірив тричі. А відчуття — це не помилка. Це очікування.

Роман хмикнув.

— Дякую за заспокоєння.

— Я старався.

Світло на містку змінило відтінок — з теплого на нейтральне. Екарон переходив у передстартовий режим.

— Попередній відлік, — оголосив Артік. — Десять… дев’ять…

Корпус корабля ледь відчутно здригнувся. Поштовх, як глибокий вдих.

— …вісім… сім…

Роман зиркнув у бокове вікно. Куполи Сіріеліума віддалялися повільно, ніби не хотіли відпускати.

— …шість…

— Знаєш, — тихо сказала Люба, не відводячи погляду вперед, — якщо після цього ми знову будемо довго мовчати… давай хоча б чесно.

— Домовилися, — відповів він.

— …п’ять… чотири…

На панелі на мить промайнув пурпуровий відблиск. Дуже коротко. Надто коротко, щоб хтось, окрім Романа, звернув увагу.

— Артіку, — мовив він, намагаючись звучати звично, — ти це бачив?

Пауза тривала рівно стільки, скільки потрібно, щоб вона насторожила.

— Ні, — відповів Артік. — Але я це зафіксував.

— Це як? — перепитала Люба.

— Це означає, — пояснив він, — що щось відбулося поза межами стандартної візуалізації. І я ще вирішую, як це назвати.

— Назви «потім», — сказав Роман. — Зараз старт.

— …три… два…

Екарон рушив.

Не ривком. Не вибухом. Простір навколо корабля наче зсунувся, пропускаючи його крізь себе. Відчуття було схоже на ковзання — плавне, але глибоке, ніби вони входили у воду, що пам’ятає кожен рух.

— …один.

Тиша.

Потім — рух. Не вперед. Не вгору. А інакше.

Люба видихнула.

— Ми летимо, — сказала вона.

— Ми домовилися, — поправив Артік. — З простором.

Роман не відводив погляду від приладів. Пурпуровий спектр на мить з’явився знову — цього разу глибше, стабільніше.

— Артіку, — тихо мовив він. — Скажи чесно.

— Я завжди кажу чесно, — відповів той.

— Це вже почалося?

Пауза була довшою.

— Так, — сказав Артік. — Але цього разу… не лише з вами.

Екарон ковзав у глибину. А десь попереду, ще за межею координат, наче щось уже знало, що вони летять на зустріч.

— Три роки перерви від космічних подорожей, — озвався Артік уже з тією знайомою, трохи надто невимушеною інтонацією, — бачу, не надто позначилися на ваших уміннях. Транспозиція — чиста. Реакція — в межах норми. Паніки — мінімум. Прогрес.

Роман скосив погляд на панель.

— Це ти зараз хвалиш чи глузуєш?

— Я констатую, — спокійно відповів Артік. — А тепер питання на перевірку пам’яті.

— Чи пам’ятаєш ти, Романе, так званий «набір романтика» на Неріаді?

Люба тихо зітхнула й ледь усміхнулася.

— Йой, не починай…

— Почну, — без жодного сумніву відповів Артік. — Бо тоді він виявився вкрай доречним. Кайло, лопата й інше барахло. Все для того, щоб не залишити пані професорку саму на десять елімійських діб, строк усієї місії.

Він зробив паузу, ніби рахував.

— По тридцять годин кожна. Разом… — коротка затримка, — достатньо, щоб спалити чималу кількість джоулів у хвилюванні.

— Артіку, — попередив Роман, — я тебе вимкну…

— А що, я лише цікавлюся, — невинно мовив той. — Скільки саме енергії було витрачено, пані професорко?

Люба перевела погляд з панелі на Романа, потім знову вперед.