✨2.

Розділ 2.

Фел'Аріон. 12:00 ЕАЧ. 8 годин до старту.

Глайдер почав знижуватися. Попереду вже чітко вимальовувалися куполи Сіріеліуму — ідеальні півсфери, вкриті тонким шаром фотоактивного скла, що міняло колір залежно від кута падіння променів Айлени. Від білого до ледь рожевого, ніби переливалася вода. А між ними тихо ковзали технічні дрони, порушуючи прецизійну зосередженість наукового центру.

Посадкова тераса зустріла їх м’яким поштовхом. Двері відчинилися автоматично, впустивши прохолодне повітря з легким присмаком озону й нагрітого металу обшивки. Вони вийшли. Роман глибоко вдихнув.

— От ми й удома, — напівжартома мовив.

— Тимчасово, — поправила Люба. — Дуже тимчасово.

— Пахне як завжди, — сказав він, намагаючись повернути голосу звичну легкість. — Наукою й новими можливостями.

Люба посміхнулася кутиком губ.

— І трохи страхом. Але це нормально. Страх — хороший компас, якщо не дати йому стати керманичем.

Вони рушили знайомим коридором — напівпрозорі стіни, за якими повільно оберталися голограми далеких систем, траєкторій, старих логів експедицій. Деякі з них вони впізнали одразу: Неріад, з його океанами, що гуділи хвилями; кілька знімків з поверхні, де вода й небо зливалися в одне ціле.

Зала наради вже чекала. Круглий простір, у центрі — голографічна модель сектора. Кілька знайомих облич кивнули їм — хтось із старих добрих знайомих астрофізиків, хтось із біологів "дальнього спектра".

Система "Матір" тут не мала влади, як у інших місцях Еліми, але її присутність відчувалася в самій логіці простору: стриманій, точній, без жодного зайвого жесту.

Координатор місії, професор Прієн, стояв біля голограми. Сухуватий, з голосом, що завжди звучав так, ніби зі старого доісторичного патефона.

— Доброго ранку, професоре Солаар! Вітаю, професорко Елійська! — він ледь нахилив голову. — Радий, що ви вчасно. Ми саме оновлюємо дані.

Голограма змінилася. З’явилися зони з нестабільними спектрами — фіолетові плями, що пульсували, ніби серцебиття. Роман мимоволі стиснув щелепи. Той самий відтінок.

Прієн продовжив, ніби нічого не помітив:

— Нові сенсори підтвердили: аномалії в цих регіонах не просто флуктуації. Вони... реагують. На наші зонди, на сигнали, навіть на присутність біологічних форм. Не агресією. Не цікавістю в нашому розумінні. Щось середнє. Щось, що вивчає нас так само, як ми вивчаємо його.

Він зробив паузу.

— Саме тому Екарон оснащений перекладачем смислів останньої ітерації. Він не просто декодує. Він намагається... відчути. І, за нашими тестами, іноді відчуває більше, ніж ми готові прийняти.

— Перекладач смислів, — тихо повторив Роман і зиркнув на Любу. — Уже звучить як пригода.

— Або як привід для головного болю, — так само тихо відповіла вона.

— Так, саме так, професоре Солаар, — спокійно підтвердив координатор піднявши брови. — Саме перекладач смислів.

Він зробив коротку паузу, ніби перевіряючи, чи всі в залі однаково пам’ятають деталі.

— Ми приділили йому особливу увагу після вашої спільної експедиції з професоркою Елійською на океанічний Неріад. У підсумковому звіті тоді фігурувала низка подій, які… — він на мить підбирав слова, — …не вкладалися у звичну причинно-наслідкову логіку. Взаємодії, реакції середовища, зміни поведінкових патернів — усе це було зафіксовано, але не повністю інтерпретовано.

Професор Прієн дозволив собі ледь помітну усмішку.

— Саме тому, професорко Елійська, ми сподіваємося, що цього разу головних болів буде менше. Принаймні — іншого характеру.

Він поглянув на голограму, що повільно оберталася в центрі зали.

— Загалом же мушу зазначити: експедиція на Неріад була визнана більш ніж продуктивною. Попри всі… нестандартні обставини. І колективним рішенням вченої ради Сіріеліума було відновити місії за вашої участі — у складі перевіреної команди, але вже з новими цілями, розширеним мандатом і, — він кивнув у бік схеми Екарона, — значно кращими інструментами для розуміння того, з чим саме ми маємо справу. Тому цього разу ми не просто шукаємо контакт. Ми шукаємо розуміння того, що вже почалося. Бо якщо Неріад був першим дотиком... то наступний може бути відповіддю.

Роман відчув, як у скронях знову ледь поколює. Не біль. Просто нагадування.

Він глянув на Любу. Вона дивилася на голограму, але її пальці тихо стиснули його руку — коротко, міцно. Мовляв: я тут. Ми разом.

Після наради їх провели до ангару. І тут подружжя професорів на мить застигло.

Екарон стояв у напівтемряві, освітлений лише сервісними вогнями. Обтічний, спокійний, ніби чекав саме їх. Не величний. Не загрозливий. Просто... готовий.