✨1.

Розділ 1.

Таймелін. 8:00 ЕАЧ. 12 годин до старту.

Тихе дзюрчання води в раковині змішувалося з гнусавим наспівуванням якоїсь давньої мелодії, яку Роман уже не міг згадати, звідки взяв. Щітка рухалася концентричними колами — зверху вниз, знизу вгору, — ніби якщо вимити зуби досить старанно, то можна вимити й той відгомін, що іноді прокидався в голові.

Набравши повний рот води, він ретельно прополоскав і вирячився в дзеркало, скорчивши оскальну гримасу. Білизна була цілком пристойною. Гримаса — не дуже. Роман хмикнув сам до себе й витер вуста рушником.

Знову глянув у дзеркало. На мить — лише на мить — у глибині блакитної райдужки правого ока промайнув пурпуровий відблиск. Не просто бліки світла, а пульсуючий, як живий, ніби тонка павутина розгорнулася всередині й одразу стиснулася назад. Роман кліпнув. Звичайна блакить повернулася — знайома, як завжди. Він видихнув.

— Дурня, — пробурмотів він, голосно, щоб заглушити тишу у власній голові.

Він заспокоював себе, що це не галюцинація. Що це може  було відлуння. Те саме, що колись сталося на Неріаді. І яке, попри всі звіти, обстеження й сеанси нейро-депульсації, так і не зникло повністю, а інколи проявлялося чуттям голосів.

— Лав, ти пам’ятаєш той легкий мандраж перед експедицією на Неріад? — вигукнув він крізь прочинені двері, намагаючись звучати як завжди.

У сусідній кімнаті щось тихо дзенькнуло — метал об метал. Люба складала валізу з тією самою зосередженістю, ніби кожна річ мала бути покладена ідеально, щоб не порушити баланс.

— Легкий? — її голос прийшов з усмішкою, але з якоюсь новою ноткою — обережною. — Ти тоді чистив зуби тричі. І востаннє… дивився в дзеркало так довго, ніби чекав, що хтось тобі підморгне.

Роман вийшов із ванної, витираючи обличчя й борідку рушником. Зупинився в дверях, спостерігаючи за нею. Вона не підняла голови. Але він бачив, як її пальці на мить завмерли над складеною футболкою.

— Це була наукова необхідність, — відповів він звичним тоном. — Чисті зуби — чисті думки. І жодних… сюрпризів.

Люба нарешті глянула на нього. Усмішка була справжньою, але очі — ні. У них стояло те саме питання, яке вони обидва уникали озвучувати вже три роки.

— Ти сьогодні… чув щось? — запитала вона.

Роман знизав плечима, намагаючись, щоб вийшло безтурботно.

— Ні. Тільки воду в раковині. І своє наспівування. А що я мав почути?

Вона кивнула, але не повірила. Він теж наче не повірив собі.

— До речі, а ти вже почистила зуби? — продовжив Роман, імітуючи дерев’яну усмішку на усі 32.

— Бо я маю намір тебе поцілувати й думаю, чи не призведе це до всеелімійського дисонансу через невідповідність стандартів?

Люба злегка підняла брову і хитро посміхнулася.

— Та чистила я, давно чистила. Ти ще тоді додивлявся останній сон, коли я приводила зуби до стандартів…

Роман зробив драматичний вигляд, ніби ця новина потребує негайної реакції:

— О, так-так… це пояснює, чому твій погляд такий нестерпно милий!

Люба засміялася, клацаючи валізою, ніби це маленький музичний інструмент:

— Милий? Хм, певно, через твої зуби, що сяють так яскраво, що сліплять мої очі.

— Ух ти, — підморгнув Роман, — тоді я, здається, можу офіційно заявити про твою готовність до космічного поцілунку.

Вони обмінялися поглядом закріпивши його поцілунком, у якому одночасно була ніжність, грайливість і повна готовність до нової пригоди.

Тоді вони обидвоє ще раз глянули на свої зуби у дзеркалі, перевіривши, що світиться все однаково. Але Роман відкидав думку: що якщо придивитися довше, то в глибині зіниць знову може промайнути той самий пурпуровий відблиск. Не його.

— Готово, Лав, — оголосив він, ніби це був головний ритуал перед стартом.

Люба кинула йому валізу. Та глухо вдарилася об підлогу.

— Тоді не барися. Глайдер не чекатиме.

Вийшовши з будинку, вони пройшли до маленького дворика, де вже чекав двомісний глайдер із м’яким світлом на панелях і тихим гудінням. Роман підняв руку, ніби запрошуючи машину:

— Ну що ж, давай, вперед, у бік Фел’Аріона!

Вони сіли. Глайдер далі гудів тихо, як завжди. Транспорт м'яко піднявся над Таймеліном, залишаючи позаду вузькі вулиці, високі шпилі та мерехтливі річки пішохідних доріг. Це був звичайний міжміський переліт без жодних екстремальних швидкостей, лише плавне ковзання над містом і околицями.

Люба розташувалася на місці поруч, поклавши валізу під сидіння.

— Отак і до Сіріеліума, як колись, — в пів-голосу промовила вона, спостерігаючи за повільним зміненням ландшафту під ними.