3

У вікно билася муха. Вона стрімко, впритул до скла, піднімалася вгору. На мить затримувалася на висоті. Далі із голосним дзижчанням падала униз на підвіконня, на якому стояло у ряд три вазони з рідким, прив’ялим листям. А після падіння, вона поновлювала пискляве дзижчання, крутячись підвіконням. Потім на мить замовкнувши бралася до нового сходження до сліпучого, ранньоосіннього сонця, яке заглядало у вікно зали засідань районного суду.

Я зосереджено спостерігав за мухою. За її стрімкими і рішучими спробами вирватися з цього скляного полону. Але муха не знала, що хай навіть через шибку і сяє лагідне сонечко, воно скоріше несе світло, а ніж тепло. За цим привабливим, але таким оманливим намаганням була її смерть. І хай вона тепер в заточенні, але все ж у теплі, де ще зможе проіснувати деякий період часу.

• Ти бач, як дзижчить,- промовила суддя, розвернулася і скрученою у трубочку газетою припинила монотонну мушину пісню та її спроби вирватися із – за скла.

Я подумав, що муха підсвідомо тікала від свого кінця. Вона ніби знала, що тут менше шансів вижити. Менше шансів існувати. Але чому тоді вона так голосно дзижчала, привертаючи до себе увагу?

• Інстинкти,  і ніщо інше …,- подумав я,- постійне прагнення усіх живих істот до кращого…, з їхньої точки зору…

Питання судді вивело мене із сонної задуми, в яку я потрапив через монотонне мушине дзижчання та палюче сонце, яке через вікно ніжило моє обличчя.

• То ви кажете, дітей у вас немає, спільно нажитого майна також!
• Все вірно!- підтвердив сказане нею.
• А довідку із статистики про склад сім’ї маєте?
• Маю,- простягнув їй необхідні папірці.
• І кажете, що не любите свою дружину і не хочете із нею жити надалі, так? – запитала вона і притому зішкрябала мертве тільце мухи із газети та кинула його на підлогу.

Формальність питань представників судової влади. Монотонний тон запитання, і така буденна, для них, ситуація. Різало слух те службове розуміння стосунків двох людей. Але ж що їй до того. Яке її відношення, до незбагнених, руйнівних процесів, які відбуваються між двома, зовсім їй незнайомими людьми. Ох, поверхневе усе у цьому світі. Надто поверхневе, і надто віддалене від справжніх почуттів, думок і вчинків. «Більше не любите?»,  простісіньке запитання. А чи ж любив? Нове запитання. А навіщо тоді жив із нею? Ще одне запитання. Якось забагато запитань.

Поряд із столом секретаря засідання, на червонастій підлозі залу лежала мертва муха. Секретар засідання, яка сиділа майже поряд із суддею, зосереджено дивилася на неї, потім різко, із відчутним притупом каблуків на її взутті розтоптала мертве тіло мухи. Підняла очі і побачила, що я спостерігаю за нею та її дією. Вона сонно та байдуже глянула на мене. Її погляд був сумний і такий же далекий як її поза і рухи. Потім відвела очі і втупилася у клавіатуру друкарської машинки.

• Позивач, відповідайте! – прикрикнула суддя.
• А, так!
• Ну, добре,- промовила вона,- справа номер ЦР 032 від 29.09. 2011. За позовом Гнатенка Матвія Петровича до Гнатенко Міри Львівни про розірвання шлюбу – задовольнити. Оскільки, дітей подружжя не має, майнового спору немає. Відповідач на засідання суду не з’являлася. Позов Гнатенка М. П. задовольнити. Секретар підготуйте необхідну постанову.

Суддя замовкла і утуплено вглядалася у газету, на якій була засохла пляма від ще донедавна живої мухи, пошкрябала її пальцем і підняла до мене очі.

• Що? – запитала.
• Що, все? – перепитав я.
• А, що ви хотіли? – знову її запитання.
• Ну, нічого! То я пішов? – запитав у неї.
• Куди? Дочекайтеся документів! Ніна, коли зробиш? – звернулася до секретаря.
• За хвилин двадцять,- промовила секретарка,- зачекайте у коридорі.

Я вийшов із залу засідань і сів на лаву поряд із нею. Навпроти мене сидів середніх років чоловік із величезними синцями під обома очима і горбатим, перебитим носом. Він мляво подивився на мене червоними очицями. Було помітно, що він п’яний і той хміль повільно виходив із нього.

• Шоооо, заміли мусора, братуха? – протяжно запитав у мене.
• Та ні! Розлучився,- відповів йому.
• Правільно здєлав братан, всьо ти правільно…,- сказав він поважно і сумно похитуючи головою і продовжив задумливо вдивлятися у стіну навпроти, певно думаючи про своє.

Його приречений вигляд і розбите обличчя виглядало скоріше комічно ніж трагічно. Не знаю чому, але мій настрій враз поліпшився і я перестав відчувати те гнітюче відчуття, яке на мене справив труп мухи, приміщення суду і процес розлучення загалом.

• Гнатенко,- почув я своє прізвище у кінці коридору .
• Так, - підвівся я.
• Зайдіть сюди, будь – ласка,- промовила секретар.

У кімнаті стояло шість столів. За ними сиділи жінки і щось друкували, хтось на комп’ютері, а деякі на друкарській машинці.

• Присядьте, - вказала мені на стільчик біля свого столу,- дівчата! - промовила вона до своїх колег,- свіжий жених, до речі, щойно розлучили,- і радісно реготнула.

Деякі дівчата підняли на мене байдужі погляди. Решта зосереджено стукотіли по клавіатурах. Я не зрозумів її веселість. Хоча і мені, і їм було байдуже до цієї ситуації.

Вона простягнула мені  лист паперу.

• Це постанова суду. Із нею йдіть у РАЦС, там вам пропишуть у паспорті ваше розлучення, зрозуміло?

Я ствердно кивнув і вийшов з кабінету. Проходив повз чоловіка в синцях. Він підбадьорливо і по-змовницькі підморгнув мені підбитим оком. Я засміявся і вийшов із приміщення суду.

Осінь була сонячна, хоча уже було не тепло, незважаючи на палюче сонце. Лиш деінде пожовкло листя на фруктових деревах. Клени і липи ще були зовсім зелені, хоча уже так не ароматизували свіжістю як влітку.

Я зовсім не так уявляв собі своє розлучення. Хоча вже дванадцять місяців виношував думку про нього. Моя свідомість вимальовувала мені великі і темні зали засідання, де сидітиму я із адвокатом, а навпроти мене вона зі своїм. Адвокати будуть виголошувати гучні промови, а ми мовчки кидатимемо погляди один на одного. Вона обвинувальний на мене. Я на неї осудливі. Суд буде затяжний і чомусь болісний. Я думав, що мені буде весь час зле, і я шукатиму свіжого повітря у цій затхлій проблемами і негативом залі. Потім суддя читатиме постанову і своє рішення. І у кінці виголосить:

• Задовольнити вимогу позивача!