2

В університеті я зрозумів, що психологія це не моє. І навіть не через відсутність фінансових перспектив чи можливості досягнути чогось значного у цій сфері. Я  чітко розумів, що це надто складно для мене. Надто науково.І не покидало відчуття, що все це якось надто… надто довго. Я просто втрачатиму час.

Тому ще на п’ятому курсі університету я пішов працювати у торгівлю.

На той час все тільки починалося. Зароджувалася система збуту товарів. Відкривалися ряд нових компаній та представництв. І так як фахових спеціалістів з дипломом торгового представника і вдень зі свічкою не знайти, то маса майбутніх інженерів, вчителів, економістів рушили саме у цьому  напрямку. На відміну від роботи в держустановах чи на виробництві, де потрібно було пройти чергові щаблі кар’єрної драбини, щоб досягнути хоч якогось результату, торгові компанії відразу пропонували стабільно високі прибутки і доволі швидку кар’єру. Зробити успішну кар’єру вдавалося далеко не всім, але можливість рости і гідно заробляти мав практично кожен.

Торгівля, не проста сфера. Гроші, що є основою торгівлі, по різному впливають на долі людей. Зовсім неочікувані риси характеру стають явними, як не намагайся їх приховати. Жага отримання надприбутків, що є природнім явищем для торгівлі, провокує безмежну жадібність і надмірне бажання заробляти ще більше. Щодня підраховувати зароблене і впевнено рухатися до конкретних, обмежених часовими рамками, цілей. Виконання плану є першочерговою ціллю. Ніде так не відчуваєш швидкість часу, тільки тут, у торгівлі, так майже непомітно спливають дні, місяці, роки і можливо навіть століття. Тому що життя розписане по хвилинах від плану до плану, від його затвердження, до його виконання.

Я змінив з десяток компаній аби мені нарешті пощастило знайти ту сферу, у якій я почуватимуся як риба у воді. Ми займалися продажем опалювальної техніки. У порівнянні з тими ж продуктами харчування, тут була менша конкуренція, але більша зарплатня. За роки проведені у торгівлі, фраза «добре там, де нас нема» для моєї свідомості стала аксіомою, життєвим принципом, необхідним для виживання.

Отож, я успішно робив кар’єру. І це гарантувало мою стабільність у фінансовому плані. Я винаймав хорошу квартиру в центрі міста, мав службове авто і головне ненормований робочий день. Зважаючи на все це, я звик повертатися з роботи майже опівночі, а інколи вже по обіді міг бути абсолютно вільною людиною. І мене це неабияк влаштовувало. Я відчував себе на своєму місці, мав імідж впевненого дипломата і комунікабельного трудоголіка. Хоча трудоголіком себе ніколи не вважав. Робота йшла як по маслу, мені з легкістю підкорювалися важливі перемовини, підписання вигідних контрактів, погодження поставок. З часом стало так цікаво, що почали зароджуватися думки про відкриття власного бізнесу. Амбіційні, дуже віддалені і більше схожі на заповітні мрії.

Міра закінчила університет. Ми одружилися. Вона влаштувалася на роботу до рекламної компанії, де займалася дизайном зовнішньої реклами. А у вільний від роботи час грала у аматорському театрі. Ще з університету вона захоплювалася театральним мистецтвом і мріяла, що колись зможе повністю присвятити себе сцені. Я пропонував їй покинути роботу і сміливо піти акторською стежкою , шукати себе, але вона лише невпевнена у своїй готовності постійно заперечувала, і казала що ще не час. Хоча те захоплення з яким вона розповідала про репетиції, про колег і про режисера і про те який він «талановитий», що я щиро радів за неї, оскільки вона мала те, до чого справді прагнула. Той режисер, окрім роботи в традиційному театрі, започаткував, ще оцей, експериментальний, де у маленькій залі, невеличкою трупою робили спроби «переглянути класику». Я був у захваті від того, якою ставала Міра на сцені. Зовсім інша ніж у житті. Зміни були такі разючі, що її рідна мати не впізнала б. Я не був частим гостем у їхньому театрі. Лише інколи відвідував, коли Міра аж надто наполягала на обов’язковості моєї присутності. Часто, після вистав актори ходили у кафе, де вони вели свої театральні бесіди, а я і ще декілька зобов’язаних, як правило чоловіків чи кавалерів, відверто нудьгували у їхній тусовці. Міра завжди кепкувала з моєї відвертої нудьги на тих вечірках, наче я прибулець з іншого світу і не здатен зрозуміти їхні богемні «штучки». Я не переймався через такі дрібнички. Чим би дитя не тішилося аби не плакало. До того ж на одинці зі мною, вона була абсолютно іншою.

Загалом мені здавалося, що Міра була щасливою. Я помічав це кожного дня. Було дуже цікаво спостерігати за її поведінкою в наших стосунках. Як вона повільно перетворювалася на жінку, як набувала характерних рис господарки дому. Ставала кумедно вимогливою, але разом з тим і прагматичною. Прагнула облаштувати житло, купувати гарні речі, які, з її точки зору, додали б затишку і домашності орендованій квартирі. Вона постійно наголошувала, що їй потрібно «годувати і доглядати чоловіка», акцентуючи увагу на нашому сімейному щасті. І це неабияк покращувало мій настрій.

Наші стосунки можна було сміливо називати ідеальними. Ми не часто сварилися і вкрай рідко про щось сперечалися. Між нами не виникало гострих конфліктів. Вона завжди погоджувалася з моєю позицією. Правда,інколи її коригуючи, маючи бажання додати якусь родзинку у мої плани на наступний тиждень. А я думав, що так і має бути завжди! Найбільше я любив її коли вона говорила «Ми». Це слово було важливішим за будь-які інші слова. Можна тисячі разів освідчуватися у коханні, говорити компліменти, але коли людина, яка поряд з тобою говорить «Ми зробимо!» чи «Це у нас не вийшло!», ти одразу розумієш, що з тобою розділяють кожну мить,як мить успіху,так і мить поразки.

У нас було саме так. Ми були «МИ».

Хоча останнім часом було помітно, що у нашому спільному житті почали виникати розбіжності. Вона, здебільшого під впливом театру, ставала духовніша, це її власні слова, стриманіше ставилася до матеріального і намагалася мені пояснити, що життя надто коротке аби витрачати його на дурниці. Коли я розпитував, що таке дурниці, вона говорила про речі, які нам приносили гроші. Коли запитував, чи їй жилося б краще у бараці, а не у великій квартирі у центрі міста, вона здивовано дивилася на мене і відразу ображалася. Але я не надавав цьому критичного значення. Вважав, що то закономірний розвиток будь-яких здорових міцних стосунків і чим далі, тим буде гірше, частішатимуть суперечки і прірва ставатиме необхідним атрибутом . Вважав, що то процес дорослішання і вдосконалення. Головне те, що вона була щаслива і радісна частіше ніж сумна і не весела.