5.

Осінь. Перше жовтня.
Батько прийшов із Міської ради та розповідає емоційно мамі:
— Буде світло. Сказали, що прийшов лист із Києва, знайти стовби, хоч якісь, але провести нам світло.
— Не дарма ми скільки туди ходимо, — мама радіє почутому.
— Це до президента написали офіційне звернення й відповідь наказом зверху прийшла, — пояснює тато. 
— Усім стовпів та дроту вистачило, а нам, п'ятсот метрів, не вистачає. То коли ж його проводити будуть? — запитує матір.
— Сказали, як тільки заберуть їх звідкись, бо там вони на кучі скидані лежать.
— Мабуть, великого репету наробили тим, що троє дітей без світла понад рік живуть.
— Міський голова сказав, що ми молодці, що дістали навіть президента, бо наказ з офісу прийшов, — обговорюють новину.
Не пройшло й пару годин після цієї розмови.
— Трактор! Стовби! Там привезли щось! Трактор! — вигукує Андрійко.
— Ага, я теж бачу! — Сергійко підтакує. Ми заглядаємо у вікно, неначе боїмося налякати тих, хто буде нам світло проводити, щоб, не дай Боже, не поїхали назад.
Уже разом із мамою заглядаємо у віконну шибку, а тато пішов дізнатися, що й до чого.
— Невже дочекалися, — шепоче мама сама до себе.
Ми радіємо й емоційно очікуємо.
Двері в хату рипнули.
— Ну? Що там? Що сказали? — мама відскочила від вікна до батька.
— Сьогодні буде світло.
— Як сьогодні? Уже все зроблять? Та ж скоро ніч, — мама не вірить своїм вухам.
— Сказано їм зробити усе сьогодні. Стовби старенькі, до половини дерев'яні поставлять, а потім, коли нові завезуть, то поміняють. А зараз хоч так, то уже добре, — радіє новині.
Що там говорити, ми всі безмежно раді. Пізно ввечері усе лампочка засяяла у нашій хаті.
Правду сказали, що до ночі усе зроблять і електрику увімкнуть. Усе поставили стареньке, але воно працює.
Ось так наша сім'я боролася за світло. Навіть без світла можна віднайти світло у своєму серці. Якщо у людях бачити тільки добро, то й зло відступає. Позитив може відчути той, хто цього хоче.
Без електрики можна прожити, а без світла у серці — навряд чи.