У пошуках світла. Плането, я тут!
3.
Батьки у Міську раду ходили, як на роботу. Які тільки пороги не оббивали, а все було марно. В область писали офіційні звернення і прохання, щоб хоч старенькі стовби дали та провели хоч якесь світло, щоб хоч лампочку засвітити. Але... але відповідь була одна: — Немає. Ми не можемо. Як тільки буде, то перші у черзі...
Ми звикли так жити. Людина має властивість адаптовуватися.
Найприємніше те, що коли наставав вечір і в хаті темно, а «лампадка» освітлює лише невелику частину кімнати, ми грали у хованки. Це було весело: ховатися за дверима, біля билець ліжка, просто у куті. Спочатку ми бігали й шукали один одного, а потім гра переростала у сімейну, бо батьки направляли, вказуючи пальцем, де хіхікає хтось із нас.
— Ага, а я тут! — вигукнув Сергійко.
— Я знайшла тебе! Тепер разом Андрія будемо шукати, — промовила Аня роздивляючись темноту сусідньої кімнати.
— Ви мене не знайшли. Я сам знайшовся, бо довго шукали, — почувся голос Андрійка.
Така гра була майже кожного дня.
#1380 в Сучасна проза
Відредаговано: 26.06.2024
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
