1.

На дворі панує початок листопада. Холодний вітер пронизує з голови до ніг, легко вбраних, як для такої погоди, трьох дітей. Зліва вибудуваний шлях дорожньої колії, а з правого боку виоране поле, яке ще більше страшить своїм виглядом осінню пору. Ще недалечко йде дорожній переїзд, де водії квапливо готуються до старту після від'їзду потяга.
Діти у лісовій смузі збирають майже сухе гілляччя та із захватом розглядають курсуючі потяги. Рахують вагони, а потім звіряють, хто встиг швидше й більше порахувати.
Брати ходять до одного й того ж другого класу, позаяк можна було відразу підручники на двох купувати, та й меншенький прудкої вдачі, тому було вирішено, віддати до школи їх разом. Аня — до третього класу (до школи пішла у сім років). Старша від братів на півтора та два з половиною роки.
— Збирайте! Чого ви стоїте? Нам аж три повні сумки потрібно набрати, — Анічка повчає.
— Ми вже замерзли. Руки болять, — шестирічному Сергійкові не легко дається обламувати ріща так, щоб воно помістилося у не дуже велику клітчасту сумку, таку як колись бабусі ходили з ними по хліб. Та й продавали ці торби на кожному кроці. А що? Не порветься швидко, якість та й годі.
Андрійко, середній брат із нас трьох, йому сім, мовчить та намагається відшукати дрібніші палички з дерев, щоб у сумку помістилися без зусиль.
— Хлопці, не лінуйтеся, нам потрібно кожному назбирати по сумці, — сестра, як зазвичай, намагається керувати меншими.
— Та де нам стільки дров узяти, ми уже все повибирали? — буркнув Андрійко.
— А тут дикі кабани живуть? — Сергійкові надокучила нудна праця, а от природа його цікавить завжди.
— Не знаю, мабуть, так, — дівчинка пояснює.
— Якщо він на нас нападе, то ми швидко будемо тікати, — додав Андрій.
— Не встигнемо. Бабуся Ніна казала, що потрібно на дерево лізти, там не дістануть, — розмірковує Аня у голос.
— Отак, я не зможу! — найменший уже караскається по молодому деревці, або удає, що вилізе на нього, а сам повис, як ганчірка на гілці. 
— Ей, Андрію, не відходь далеко. Я ж казала, нам разом потрібно бути, бо заблукаємо, — хвилюється мала.
— Я тут. Шукаю палки, — почулося десь із-за дерева.
— Добре, далеко не йди, — командує Аня. Хоч і сама нестерпно не любить збирати це гілля, але якщо не робити цього, то в хаті буде холодно і їсти мама не зможе приготувати.
— Дивися-дивися! У мене пістолет! — вигукнув Сергійко, націлившись на старшого брата.
— Ага. А я автомат собі знайду. О, є! У мене кращий. Давай по он тих деревах будемо стріляти! — вказує на іншу лісову смугу, що по той бік колії. — Ту-ду-ду-ду-ду! 
— Пах-пух! Бабах! — малий вигукує. — Я більше розстріляв дерев. Радіє менший.
— Ну, хлопці, збирайте! Дивіться, я уже майже повну набрала, а ви граєтеся, тепер мені ще й вам допомагати.
— Ми не хочемо збирати, — Андрійко каже правду, що втомився, та й уже декілька тижнів ходимо по ці дрова й визбирали уже все, що могли подужати біля краю лісосмуги, а в глиб йти боїмося.
— О, може ми зможемо подужати разом поламати оту, — вказує пальцем дівчинка на товщу гілку, яка стирчить із кучі гілля.
— Давай, — Сергійко уже заходився тягти поліняку. Слідом й Анічка з Андрієм приєдналися. Але скільки старалися, а для трьох малих це не під силу. Тому уже за деякий час борсання покинули це діло й заходилися щось легше шукати.
— Агов, діти, що ви тут робите посеред дерев? Ще й колія неподалік, — почули незнайомий чоловічий голос.
Діти покинули свою справу та витріщилися перелякано на чоловіка, який їхав дорогою із сусіднього села, та угледів малих. Зупинився поцікавитися, що вони роблять тут самі.
— Та ми, ми дрова збираємо, — перелякано промовила дівчинка.
— А навіщо вам це? А батьки знають? — не второпав дядько.
— Так, знають... Нам дрова потрібні, щоб мама плиту могла розпалити та їсти зготувати, і щоб тепло було, — розповідає незнайомцеві Аня. — Ще у нас світла немає.
— Як немає світла? А де ж ви живете? — чоловік дивується. Зліз зі свого велосипеда, щоб більше розпитати про дітей.
— Ми там живемо, — вказує пальцем у бік Андрійко.
— Тут не далеко, — додає Сергійко.
— Ми живемо посеред поля, он там. «Новостройки» називають цю ділянку землі. Просто на цю частину міста нам не дають грошей, щоб провели світло, — Анічка розказує як є, бо знає про цю справу чимало, як для свого віку.
— А чому ви тут без дорослих? — чоловік допитується далі.
— Мама скоро прийде та допоможе нести сумки. Вона от-от уже має прийти, — тремтячим голосом промовила дівчинка.
— Ну, якщо мама скоро прийде, то це добре. Ви тільки по коліях не ходіть, бо поїзд зупинитися швидко не зможе, — дав пораду чоловік.
— Ми знаємо, що туди не можна, — Сергійко запевняє небайдужого.
— Це добре. Мені вже час. На роботу, — більше нічого не став говорити, закинув ногу на велосипед та подався у потрібному напрямку.
Коли хтось їхав, то діти намагалися присісти або принишкнути, щоб не попадати нікому на очі. Особливо не любили, коли нас хтось помічав, бо потім усім приходилося розповідати, що ми тут робимо. На щастя, допитливих було не дуже багато. Як наслідок, людей не цікавлять чужі проблеми. Можливо це й добре. 
Ще однією основою цього збирання було те, що чим товща буде поліняка, тим краща, бо довше горітиме й тепліше буде і сумка швидше повною стане.
Якщо хтось назбирує свою норму перший, то береться допомагати іншому, або разом збираємо одну, другу, третю, а потім ледь волочачи тягнемо їх додому.
Час від часу відпочивали, потирали руки від холоду, позаяк осінній листопад несе за собою не дуже теплі дні.
Мама до нас доєднувалася, коли ми уже чимало гілля назбирували. Допомагала нам дозбирати наші торби, собі на добувала мішок такого ж ріща. Потім ми несли сумки свої, а мама мішок на плечах тримає однією рукою, а іншою - тягне грубу поліняку, наскільки її сили вистачає.
Метрів з сімсот, від сили, потрібно було це все дотягнути, але це було настільки важко, що прихід додому видавався неймовірним полегшенням.
Уже коли зовсім темно ставало і холод прогнозував прихід зими, то батьки залишали нас дома, а самі їхали в ночі у більший лісок та добували грубі, звалені вітром гілляччя, якого вистачало на якийсь тижневий термін тепла у хаті.
На той час жити без світла — це як жити без цивілізації, але, в загальному, як і зараз.