Сліпуче, майже літнє світло заливало знайомі вулички. Дорога до сільради давалася легко, попри незвичний об'єм гітарного чохла та приємну вагу ноутбука за плечима. Повітря було сухим і прозорим; воно пахло молодою травою, прогрітим асфальтом та солодким дурманом квітучих садів, що виплескувалися за паркани приватного сектору. Ті запахи, які раніше здавалися ознакою провінційної тиші, тепер відчувалися як найнадійніша опора під ногами.
Катя знайшлася на задньому дворі сільради, біля самого входу до підвалу. Вона сиділа на високому штабелі дерев’яних піддонів, підставивши обличчя сонцю. Незмінний робочий блокнот нерухомо лежав на колінах — зараз вона нічого не писала, просто мружилася, спостерігаючи за кружлянням першої весняної мушви в чистому небі. У денному світлі обличчя здавалося майже прозорим, а пасма волосся, що вибилися з-під гумки, виблискували справжнім золотом.
— Кажуть, тут одному серверу терміново потрібен майстер? — Артем підійшов ближче, намагаючись не сполохати цей рідкісний момент її спокою.
Катя розплющила очі й миттєво всміхнулася — тією самою усмішкою, від якої в Артема всередині ставало тепліше, ніж від квітневого сонця. Вона опустила погляд на його плече і здивовано підняла брови.
— Ноутбук я чекала, але… ти вирішив додати в нашу логістику трохи романтизму чи це новий метод налаштування мережі? — вона кивнула на широкий чохол за його плечем.
Зупинившись поруч, Артем перекинув ремінь через голову й обережно поставив інструмент на траву. Чохол м'яко торкнувся землі біля піддонів.
— Це резервний канал зв’язку, — віджартувався він. — Коли софт стає занадто ідеальним, системі потрібна крапля аналогового хаосу, щоб не перегрітися. Ну, то де той сервер, який ледь дихає?
Катя на мить завагалася, крутячи в руках ручку, а потім розсміялася — легко і зовсім не офіційно.
— Сервер, про який я писала… він насправді витримав, — зізналася вона, закриваючи блокнот. — Просто хотілося переконатися, що ти справді прийдеш. Останні оновлення «Варти» працюють так чітко, що в мене вперше за місяць з’явилася година, коли ніхто не дзвонить з криками «де машина?».
— Тоді використай цю годину правильно, — Артем сів поруч на край дерев’яного настилу і почав розстібати блискавку чохла.
Дерево було шорстким — він пам’ятав кожну лінію, яку виводив наждаком у цій самій кімнаті двадцять років тому.
— Ти сама її зробив? — Катя здивовано торкнулася грифа.
— Був такий період у житті, — Артем почав налаштовувати струни. — Хотів довести батькові, що можу створити щось складніше за програмний код. Вона не ідеальна, десь трохи «плаває», якщо перетиснути, але в неї є характер.
Повітря навколо ніби завібрувало в унісон зі струнами, змусивши Катю затамувати подих. Очі вона не заплющувала, як того вечора на альтанці, а навпаки — пильно стежила за його руками, ніби намагаючись розгледіти за цими рухами того самого хлопчика з минулого. Схилившись трохи ближче, вона принесла із собою тонкий аромат парфумів, який миттєво змішався із запахом квітів та старої деревини.
— Знаєш, — тихо сказав Артем, не припиняючи гри, — я раніше думав, що успіх — це коли в тебе є ресурс, щоб відгородитися від світу. Свій кабінет, своя машина, свій закритий ЖК. А виявилося, що успіх — це коли в тебе є з ким просто посидіти в тиші на задньому дворі сільради.
Гітара нарешті завмерла, поступившись місцем важкому пакунку, загорнутому в цупкий крафтовий папір. Рух руки в глибину рюкзака був впевненим, ніби Артем уже давно репетирував цей жест.
— Ти якось згадувала, що в художці мріяла малювати людей, а не нескінченні списки медикаментів, — він розгорнув папір, відкриваючи товстий блокнот у чорній шкіряній палітурці та металевий пенал. — Це Moleskine з професійним папером і набір графітних олівців. Найкраще, що я зміг знайти в місті.
Пакунок перейшов до її рук із такою обережністю, ніби всередині був крихкий кришталь. Пальці повільно пройшлися по шорсткій поверхні палітурки, вивчаючи кожен вигин шкіри, перш ніж наважитися відкрити першу сторінку. Папір зустрів її сліпучою білизною — чистою і ще не торкнутою жодною лінією.
— Ти запам’ятав? — прошепотіла вона, не підіймаючи очей. — Це ж було мимохідь, ще в лютому, коли ми під снігом розвантажували ті кляті аптечки... Я сама про це забула наступного ранку.
— Деякі речі неможливо не запам'ятати, Катю, — Артем подивився їй в очі, і в його погляді не було колишньої корпоративної холодності, лише спокійна впевненість. — Я хочу, щоб ти знову почала малювати. Просто спробуй. Хоч десять хвилин на день бути не волонтером, а тією дівчиною з художньої школи. Мені здається, нам усім зараз це потрібно, щоб не збожеволіти.
Вона дістала з пенала олівець, відчуваючи його ідеальну вагу в пальцях. Сухий, ледь чутний звук графіту по паперу — коротка, швидка лінія — розірвав тишу двору. Катя перевела погляд із білого паперу на Артема й усміхнулася — так щиро й беззахисно, ніби на мить повернулася в той безтурботний час до війни.
— Майстре, ти нестерпний. Тепер мені доведеться згадувати, як тримати перспективу, поки навколо все летить шкереберть.
— З твоєю перспективою все гаразд, Катю, — Артем обережно накрив її руку своєю. Тепло її шкіри миттєво стерло всі логічні доводи та плани, які він так ретельно вибудовував у голові. — Нам не треба нікуди бігти. Принаймні, наступні пів години. Світ почекає, поки ти зробиш свій перший начерк. У нас нарешті з'явилося щось дорожче за гроші — спільний ранок.
#1846 в Сучасна проза
#7740 в Любовні романи
#3275 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 18.11.2026