Глава 7. Ставки зроблені

Ми миттєво повернулися. До намету наближалася дочка Яарна. Поруч із нею дріботіла Х’йонн.

Я стрілою метнулася до одягу найманця, з кишені витягла бляшанку і випустила на волю Шафрана.

– Руточко, дорогесенька! Визволителька моя!.. – фамільяр сів мені на щоку і залоскотав лапками.

– Шафране, хутко на комір! Усі ніжності потім! Кхибро, дай ніж.

Подруга запустила руку в сумку і дістала ніж темного.

– Ти зібралася йому сплячому перерізати горлянку? – голос тролиці затремтів.

– З глузду з’їхала? – я відрізала рукав його куртки й намотала на руку. Потім зняла з його пальця перстень. Той самий, який він прикладав до скелі, щоб відкрити прохід у Вайге-Нор. Перстень я одягла на великий палець – з інших він ризикував звалитися.

Я схопила за руку Кхибру і потягла до задньої стіни намету, яку полоснула ножем. Благо у найманців неймовірно гострі ножі! Натягнута як струна шкура роз’їхалася наче панцир жука.

– Біжимо! – майже наказала я.

І ми прошмигнули в прохід, що утворився. Як я і припускала, за наметом стояли Тіні Морока. Я відразу ж упізнала єдинорога Яарна і кинулася до нього, виставляючи вперед руку з відрізаним рукавом. Єдиноріг хропнув, обсидіановий ріг загрозливо блиснув, але, відчувши знайомий запах, він фиркнув і нахилив голову. Я одразу скористалася цим і намотала рукав на вуздечку, зав’язуючи вузлами з боків. Ми насилу влізли на спину високого єдинорога. Кхибра обхопила мене за талію.

– Йохх! – вдарила я п’ятами в боки Тіні Морока.

Єдиноріг зірвався з місця і стрілою пронісся повз ошелешених найманок.

– Наздогнати тварюк!.. – почули ми за спиною крик Тайхарни.

Я лупила п’ятами в боки та як скажена гнала Тінь Морока знайомою дорогою. Раптово єдиноріг зупинився і злетів на диби. Ми цього не очікували й впали просто на дорогу в куряву. Оце ж Марунове створіння! Вдалині почувся свист і крики: «Йохх!» Найманці ось-ось наздоженуть нас.

Я глянула на єдинорога, що схилив голову донизу, і позадкувала назад – рукав, мабуть, розв’язався від швидкої їзди і, найімовірніше, загубився поки ми скакали. Він унюхав наш запах, і зараз це створіння темряви готувалося заколоти нас рогом, а потім і розтоптати.

Кхибра стрімголов перекотилася майже під сховані темрявою, що клубочилася, копита. Блиснуло лезо. Єдиноріг скажено заіржав і став завалюватися на бік, при цьому він усе ще намагався буцнути мене потужним рогом. Я відстрибнула якомога далі від нього. З-під Тіні Морока побігла густа темно-синя, майже чорна, кров. Кхибра, важко дихаючи, витерла ніж об поділ плаща. Єдиноріг видав протяжний звук, більше схожий на виття вовкулаки, ніж на іржання.

– Ти його, гик, убила? – від шоку я почала гикати.

Кхибра дістала знайомі пляшечки з сопільником. Ми разом їх випили.

– Тільки порізала сухожилля, – заспокоюючись, відповіла подруга. – Ці, – вона кивнула в бік найманців, що наближалися, – або доб’ють, або вилікують. Але вб’ють навряд чи, – зробила висновок вона, – адже це єдиноріг Яарна.

Тролиця – розумниця, швидко докумекала що треба робити. Зволікати не можна, якщо ми прямо зараз не знайдемо прохід, нам гаплик.

– Ми майже на місці, – озирнувшись, я потягла її за рукав. – Біжимо, зараз тут будуть темні.

Ми щодуху помчали дорогою. Де ж він? Де цей проклятий валун?! Вони тут усі схожі наче близнюки. Я закрутила головою, зняла з великого пальця перстень Яарна і повела ним уздовж скелі, не забуваючи проводити по валунах.

– Ось ці мерзотниці! – почувся розлючений голос Бінхінрі. – Тайхарно, хапай їх!

– Пресвітла Акрідено, допоможи нам!.. – по-моєму, я сказала це вголос.

Валун здригнувся і безшумно від’їхав убік. Рука провалилася, немов пройшла крізь камінь. Я схопила Кхибру за руку і рвонула вперед. Ми випали по той бік скелі. Я приклала перстень до валуна, що опинився по цей бік, той безшумно став на місце.

– Тварюка!.. – голос дочки Яарна міг від гніву стерти в порошок і валун, і скелю. І настала тиша, яку переривали звуки вечірньої столиці темних. Уявляю скільки прокльонів неслося зараз на нашу адресу по той бік скелі. Нічого, лайливі слова ми якось переживемо.

Ми обійнялися з подругою і мало не плакали від щастя – живі.

– Вони знають, що ми в столиці, – розімкнувши обійми, сказала тролиця. – І про гральний дім знають. Даремно я патякала.

Кхибра з досадою ляснула себе по нозі.

– І ми нажили собі ворогів, – приречено видихнула я. – Ютара порівняно з найманцями – прекрасний тендітний метелик.

– Як ти думаєш, скільки темні спатимуть?

– Не знаю. Я й гадки не маю, що за корінець продав пан Хурлапий.

– Що-о-о? – очі тролиці стали схожі на полумиски. – Той самий гном, якому ми повернули цуценя естриггіра?

– Ага, у нього тут крамниця прянощів і трав… – мене осінило: – Кхибро, він нам обов’язково допоможе. Біжимо! Хутко!

Шлях до ринку я чудово запам’ятала. Коли ми вбігли до крамниці, пан Хурлапий уже збирався зачинятися.