У попелі мого кохання

1

Мені знову снилися дивні сни. Не страшні чи лякливі, однак після них я прокидалась і більше не могла заснути. Годинами день у день я роздивлялась химерні малюнки на стінах, котрі малювали тіні. І з часом ці тіні стали мені занадто добре відомі. Я знала, як вони заломлюються, де втрачають контрастність і навіть коли повністю розчиняються, стикаючись зі своїм головним супротивником — світанком.

Тісна кімната, яка стала моїм домом кілька місяців тому, була і моєю в'язницею, де мені доведеться ще просидіти не один десяток років. Ув'язнена спадкоємиця поваленого роду.

Мій дім, моя сім'я — вони всі зникли в один день. Знищені у вогні нового короля, я стояла під дощем із попелу, котрий залишився від моїх рідних. Мене залишили живою — яка великодушність! Хоч я і розуміла, що це лише добре продуманий хід нового управлінця. Радості моє життя мені не принесло. Мене, наче каторжницю, зіслали на саму околицю королівства, заточивши в одному із замків під вартою. Забальзамувавши від суспільства, не дозволивши брати участь у будь-якому з проявів життя, а головне — міцно тримаючи за горло всіх, хто був проти узурпатора.

Новий король — Дуомен Аіїн — швидко отримав серед народу приставку Безжальний. Дракон - величний, потужний представник свого роду. Правитель сусідньої держави, котра тривалий час штурмувала наші кордони. Я часто думала, що тепер він певно був задоволений, що зміг повністю підчинити собі нову територію і так ефектно прибрати конкурента.

Мій батько... Звичайна людина, окрім свого гострого розуму, навряд чи міг би щось протиставити цьому звіру. Але свою долю прийняв із гордо піднятою головою.

Спогади з того дня були такими свіжими, хоч минуло чимало років. Бойові дії вийшли з-під контролю, я бачила обличчя батька, котрий віддавав останні накази, намагаючись відправити мене куди подалі та заховати від ворога. Своє єдине дитя, доньку, котру вони з мамою омріювали і вимолювали довгі роки.

Однак я вирвалась від няньок, варти, з карети, котра повинна була мене забрати з найнебезпечнішого місця — замку. Я увірвалась до тронної зали в моменті, коли з пащі чорного звіра почали сипатися іскри. Батько стояв гордо, приймаючи свою участь; поруч, міцно тримаючи його за руку і здригаючись від страху, проте без сліз, стояла мати. Завжди поруч, завжди з ним.

Мій крик вирвався з рота одночасно з полум'ям із пащі, забираючи з собою єдине й таке необхідне мені у цьому житті — мою сім'ю. Попел закрутився над моєю головою, коли я знесилено осіла на підлогу. У свої тринадцять років я не могла усвідомити, якого неймовірного удару по психіці завдало мені це видовище. Я відчула на своїх плечах чиїсь великі, дужі й занадто сильні руки. Високий чоловік із виразом обличчя, котре нагадувало співчуття, дивився на мене і повільно піднімав. Дракона поруч уже не було...

— Тебе не мало тут бути, дитино, — сказав він.

А я, хапаючи повітря ротом, задихалась у сльозах, котрі безперервним градом котилися по обличчю. Вирвавшись із дужих рук, я згрібала руками попелище, сподіваючись, що зможу врятувати те, що лишилося від моєї сім'ї. Але люди не фенікси з казок, котрі читала перед сном мама. Сили покинули мене, і я заснула, сподіваючись, що світ змилостивиться і я не прокинусь, а зможу знову побачити рідних.

Та мріям не судилося збутися. Коли я прокинулась, поруч сиділи нові няньки, які дивилися на мене з огидою. Дракониці, котрі бавлять людське, нікому не потрібне дитя. Нова влада наводила нові порядки, і я їй у столиці потрібна не була. З тих пір моє життя перетворилося на постійні хованки. Мене перевозили з місця на місце, з однієї тісної кімнати в іншу, ховаючи від досі прихильних до загиблого короля людей. Хованки довжиною у п'ять років...

Перші два роки я не говорила. Рот іноді беззвучно відкривався, але слова з нього вирватись не могли. Уночі мене мучили картини з того дня, і я прокидалась із холодним потом на лобі й широко розплющеними, переляканими очима.

Потім у моєму житті з'явився Промінь. Яскраво-руде кошеня, котре одна з няньок знайшла на богом забутій дорозі. Мокре, ще сліпе, воно трусилось і всім видом показувало, що готове покинути цей світ. І щось всередині мене, наче шкаралупа, тріснуло. Завжди холодні руки обпекло, я схопила кошеня, міцно притискаючи до грудей.

«Живи... Не покидай і ти цього світу», — думала я.

Ледве помітне сяйво охопило маленьке тіло, зцілюючи рани та недуги малюка. Так у моєму житті з'явився єдиний друг і дар.

Майже через чотири роки після події я знову почала говорити. Спершу це були короткі слова звернення до мого Промінчика, потім у життя повернулися й несміливі посмішки.

Ні, я не забула того, що трапилось, і всередині мене жило те, чого я не могла описати словами, однак життя продовжувалось. І я не хотіла давати причини для радості узурпатору. Раз ти залишив мене живою, отже, я дуже потрібна тобі. Однак я більше не збиралася бути слухняною полоненою.

Дуомен Аіїн, ти виховав для себе проблему.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше