Розділ 22

Від почутого здалося, що одну частину моєї душі просто вирвали. Я хочу повірити, що це просто дурний жарт.— Це що, жарт, мамо? — запитую я зі слізьми на очах.Вона лише махає головою, що ні.— Я не твоя мати.Я віддаляюся від неї і просто плачу.— Тоді хто моя справжня мати? Розкажи мені… — мій голос тремтить, я хочу лише, щоб хтось пожалів мене.— Колись я навчалася в одному класі з твоєю мамою. Її звали Надя, вона була доброю, гарно навчалась. Нам обом подобався Олег, і з Надією у нього було взаємне кохання. А на мене він не звертав уваги. Я була розбита горем. Коли вони закінчили школу, одружилися, і Надія завагітніла тобою, я все ще сильно любила Олега, хотіла, щоб він прийшов до мене і був тільки моїм. І в один день це дійсно сталось, однак не так, як я собі уявляла. Він прийшов, але не сам… — вона на мить затихла і заплакала. — А з тобою, маленькою на руках. Сказав, що Надя померла під час пологів, і що тобі потрібна повноцінна сім’я. Але він додав, що між нами не буде кохання, бо він прийшов до мене заради тебе, щоб у тебе була мати. Мені було сумно і гірко водночас. Я намагалася тебе полюбити, однак це погано в мене виходило. Олег був холодний до мене. Ми жили в одному домі, однак неначе чужі.Я не змогла стримати сліз і заплакала ще більше.— То он воно що… Ви просто чужа мені жінка, але осмілилися продати мене. Правильно я казала, що моя мати ніколи б так не зробила! — Пробач мені, Катю. Я не хотіла, щоб усе склалося так. — Відведіть мене на цвинтар і покажіть мені її могилу. Я хочу побачити її.

Ми з нею поїхали туди, і вона повела мене до місця, де була похована моя справжня мати. Я взяла квіти.— Ось ця могила, Катю.Я поглянула на могилу, де було написано: Петрова Надія Сергіївна. Дата смерті — 17.03.2003. Якраз моє день народження.Я присіла біля могили і поклала квіти на її вже трішки знедбану могилку.— Ну привіт, мамо… Як бачиш, яка я вже в тебе доросла, — не стримуючи сліз,вимовила я. — Якби ти знала, який жах я пережила… Мене продала геть чужа мені жінка, яку я називала матір’ю. Яку сильно любила і вважала її тобою. Але серце підказувало мені, що ти так ніколи б не вчинила. Знай, мамо, я люблю тебе. І я вірю, що з небес ти бачиш мене.Я повернулася обличчям до Марини Іванівни.— Коли Сашко одужає, ми поїдемо у весільну подорож на ті кошти, що дали нам Олена Михайлівна та Роман Васильович. І ми з вами більше не побачимось.Вона лише сумно дивиться в мої очі.— Катю, прошу, пробач мені, що приховувала від тебе правду. І що так підло вчинила з тобою.Я промовчала. У цей момент мені подзвонив Макс і сказав, що Яна в участку і хоче поговорити зі мною.Приїхавши, я зайшла у камеру. Вона сиділа за столом під світлом ліхтаря. Побачивши мене, кинула свій дикий погляд.

Я сіла на другий бік стола, навпроти неї.— Ну що, Катю? Задоволена своєю справою? Довелося вбити Костю і Андрія, так? — у її голосі вирувала злість і біль.— Я тут не винна. Вони отримали по заслугах, — твердо вимовила я.— Я кохала Костю! У нас було з ним кохання, однак через тебе він загинув, намагаючись врятувати своє життя! — вона різко піднімається і кричить. — Це ти винна! Тепер я буду сидіти у тюрмі «на виправлення себе», а ти, стерва, будеш радіти життю! Вмить я підвелася зі стола і крикнула так, що вона замовкла:— Закрий рота, тварюко, і слухай мене уважно! Макс мені усе розповів, що ти зраджувала Артему з Диким. І повір, коли він дізнається про це, то викреслить тебе зі свого життя назавжди. А ти залишишся бомжувати десь на вулиці й ніколи не знайдеш свого щастя. У всьому, що сталося з тобою, винна лише ти! І так, ти права: я буду щасливо жити з Сашком. У нас буде дитина. І більше я ніколи не побачу твого противного обличчя. І ти нічого не зробиш!

Я миттєво вийшла з камери, де в коридорі був Макс.— Ну що, Катю?— Нічого. Поставила на місце цю Яну, і вона закрила свій писок.— До речі, на щастя Артем прийшов до тями. Він може розмовляти, однак ще зарано розповідати йому про Яну. Треба, щоб він набрався більше сил, щоб зміг перенести це. І ще — ти можеш прямо зараз поїхати до Сашка, він добре себе почуває.Почувши це, я була на сьомому небі від щастя й одразу поїхала до лікарні. Заходжу до палати і бачу Сашка. Він посміхнувся, і я міцно обійняла його.— Коханий! Нарешті ми разом!— Я тут, я з тобою, Катю. Усе закінчилось. Я поряд. Я сідаю біля нього, тримаючи його сильну руку.— Після того, як ти одужаєш, ми поїдемо у весільну подорож. Насправді Марина Іванівна не моя мати. Вона зізналась, що моя мати давно померла. Тому зараз батьків у мене немає. 

Почувши це, Сашко був шокований, однак його це не так турбувало, як мене.— Жах якийсь… Однак головне, що у тебе є я, — він всміхнувся. — І ще — батьки покійного Соколова заплатили нам з тобою один мільйон гривень. Тому після твого одужання ми поїдемо у весільну подорож.— Ну тоді, Катю, ти станеш моєю дружиною? — раптово заявив Сашко, закохано дивлячись в мої сині очі.На моєму обличчі засяяла посмішка.— Так! На радощах він підскочив з ліжка, не звертаючи уваги на свою поранену ногу, і щасливий закрутив мене на своїх руках, вигукнувши:— У мене буде найкраща жінка в світі! Я сміялася й цілувала чоловіка у його солодкі, як мед, губи, розуміючи, що ось воно — справжнє щастя.

Мої любі!

Ось і підійшла до завершення історія Каті та Сашка — історія про двох людей, які пройшли крізь страшну бурю, вистояли у боротьбі проти Соколова і змогли перемогти зло. Хочу подякувати кожному, хто читав цю книгу, був поруч зі мною, залишав коментарі, сердечка й підтримував мене на цьому шляху. Це для мене безцінно.Епілог я напишу вже завтра, а ввечері розпочну роботу над своєю новою книгою під назвою «У ритмі кохання».Дякую вам усім! Я вас дуже люблю. ❤️ Завжди ваша.

Софія Еллер