Розділ 17

Яна

Сиджу на дивані, тримаючи двома руками чашку кави. Думки різні, але я думаю лише про Костю. Того самого охоронця Соколова, якого він називає Диким. Я закохалася у нього — це з перших днів, як прийшла у дім Соколова. Між нами з Костею виникла справжня хімія, ми добре спілкувалися, і було видно, що він був теж небайдужий до мене.

Однак після того, як Андрій Романович звільнив мене, я почала жити далі, так і не забувши Костю. З часом я познайомилася з поліцейським Артемом. Ми спілкувалися, і він запрошував мене на каву. Я не мала до нього глибоких почуттів, і коли він запропонував мені зустрічатися, я все ж погодилась — для мене це було вигідно. Дізнавшись про аварію Артема, мені не було його шкода, я просто спокійно відреагувала, бо кохала іншого. Раптом у мене в голові промайнув один спогад, і скориставшись цим, я в ту ж мить набрала Соколова, щоб знову влаштуватись на роботу, бо сильно хотіла побачити Костю.

Відставивши кружку вже з охололою кавою убік, я на телефоні набрала номер Андрія Романовича і притиснула телефон до вуха. Через хвилину він коротко сказав, його голос був насторожений:— Слухаю, Яно, — сказав він трішки люто. — Андрій Романович, рада чути вас. У мене для вас є дуже важлива новина, але почувши її, я хочу знову працювати у вас в будинку. І, як я знаю, у вас зараз не все в порядку, — промовила я, глибоко вдихнувши.

Після короткої паузи він заявив:— Хм, ти дійсно права, у мене зараз велика халепа. Я прийму тебе на роботу. Сподіваюсь, новина буде вартою твого повернення. Тоді зустрінемося у моєму офісі. 

Я всміхнулася і коротко відповіла:— Добре, до зустрічі. Приїхавши до його офісу, я попрямувала до його кабінету та, ставши напроти його дверей, зайшла туди. Соколов сидів у кріслі і раптово піднявся. 

— Ну що, Яно, проходь і сідай. Я слухаю твою новину, — сказав він і вказав рукою на інше крісло. Я, не гаючи часу, сіла і почала розмову:— Як мені відомо, то Каті зараз у вашому домі немає. Однак я можу вам сказати, хто її викрав і як знайти її. 

Соколов напружився ще більше, стиснувши ручки крісла так, що пальці побіліли.

Він насторожився, його очі палали лютим вогнем:— Після того, як ви звільнили мене, я познайомилася з поліцейським Артемом, який працював з його напарником на вас. У нас виникли відносини. І одного разу я підслухала їхню розмову, що вони з Сашком і Максимом будуть викрадати Катю. Я спочатку не зрозуміла, яка це Катя, однак почувши про викрадення, одразу зрозуміла, що це ваша Катя.Вчора Артем потрапив у аварію і ледве вижив. Туди може їздити його напарник Максим.

Соколов видихнув, не сказавши мені ні слова, а потім зібрав своїх охоронців до свого кабінету і заявив:— Отже так! Наказую вам усім їхати до лікарні, де лежить Артем, і слідкувати за Максимом, якщо він прийде. А після — пильно слідкувати за ним. І якщо він приведе вас до Каті і цього Сашка — не спускати з них очей, а навіть при маленькій можливості викрасти Катю і привезти до мене. Вона отримає від мене лютого покарання! 

Я стояла, спершись на стінку, склавши свої руки на грудях.

— Пішли геть! І без неї не смійте повертатися! — гаркнув він, і всі миттєво покинули кабінет:— Не дарма я взяв тебе працювати в моєму маєтку, Яно. Можеш повернутися до мене — Костя вже зачекався тебе.Я всміхнулася від задоволеної відповіді.

Катя

Шок накрив нас із Сашком, коли ми почули новину Максима про аварію Артема:— Почекай, а як так сталося? Може, це нещасний випадок, Макс? Ти не можеш точно знати, — несподівано вимовив Сашко, ходячи з одного кутка в інший.

— Може, це і нещасний випадок, але вам треба бути ще більш обережними, бо злість Соколова зараз може бути особливо жорстокою, — він перевів свій погляд на мене. — Особливо для тебе, Катю.Я мовчала, опустивши очі і взявшись за голову. Тепер я боялася ще більше. 

— Артем обов’язково видужає, і я вірю в це, — твердо заявив Сашко і склав руки на поясі.

Після недовгої тиші між нами Максим піднявся зі стільця і, видихнувши, попрямував до виходу:— Добре, я поїду провідаю Артема і заодно куплю вам продуктів, бо взагалі забув про них.Сказав Макс і вийшов, залишивши нас у глухій тиші.

— І що нам робити? Як далі бути? — раптово спитала я, не стримуючи своїх емоцій.Сашко підійшов і сів біля мене:— Не переживай, ми щось обов’язково вигадаємо. Те, що Артем потрапив у аварію, погано, але він обов’язково видужає. Він хороший хлопець, він стільки допоміг мені. Все буде добре, Катю, я тобі обіцяю. Ми будемо щасливі.

Він двома руками міцно обійняв мене, неначе боячись, що хтось знову розлучить нас:— Я тобі вірю, — коротко відповіла я, притулившись до його грудей.

— Не розумію, на що можна було так натрапити, щоб машина перевернулася, Сашко? — раптово запитала я, дивлячись на його чорну сорочку.

— Це справді цікаво. Можливо, він був не в собі, або не побачив, можливо, яму на дорозі... Версій є багато з приводу того, як він перевернувся. Будемо сподіватися, що Артем прийде до тями і обов’язково розповість нам.

— Нам потрібно весь час бути разом, Сашко, знаходитися у будиночку. Хто знає, що там на вулиці, — сказала я, обійнявши його. Ми займалися своїми справами, аж поки не почули приїзд Максима. Він увійшов з пакетом продуктів і протягнув пакет нам. 

— Дякую. Як там Артем? — запитав Сашко, взявши пакет з його рук.

— Його стан дуже поганий: переламані ребра, на очах жахливі синці, зламаний ніс. Він важко дихає. Лікар сказав, що потрібно п’ять місяців, щоб він одужав. 

Максим не затримався і після того, як привіз нам продукти, поїхав. Наступного дня ми з Сашком зранку вирішили недалеко пройтися лісом, взявшись за руки. Ми йшли повз зелені дерева і просто насолоджувались, але були напружені. 

Увечері ми вирішили приготувати вечерю. Сашко готував, а я вирішила трішки поприбирати в хатинці. Раптом, ріжучи моркву, Сашко сказав:— Слухай, може, до їжі заваримо шиповника? 

— А чому б ні, я зараз швиденько збігаю. Якраз ми з тобою сьогодні його бачили.