Розділ 16

В цю мить мені здалося, що світ перестав рухатися, неначе тепле повітря промайнуло, коли Сашко зайшов у кімнату. Раптом у душі промайнули іскри надії й тепла, що взяли мене за серце, ніжно досліджуючи його.

— Сашко… — тихенько прошепотіла я, обіймаючи його тепле тіло й чуючи стукіт його серця, яке було наповнене сильним коханням.

— Я тут. Я з тобою. Не задавай питань. Тихенько збирайся. Ми разом утечемо, — мовив Сашко пошепки, дивлячись у мої безодні очі,сповнені надії.

Не гаючи часу, я тихенько почала збиратися. Кожен мій рух був обережний — я занадто довго чекала цього моменту втечі. Я не брала з собою речей, лише потрібні документи. — Я готова, Сашко, — сказала я в глухій тиші, між нашими серцями, що здавалося, гучно стукотіли. 

— Розумничка… — він ніжно взяв мене за руку, і ми тихо покинули цю клітку.

Ми вийшли в темний коридор, який освітлювало лише світло у вікнах, у які світив повний місяць.

— Йдемо он до того вікна, а потім переліземо через паркан і на машині поїдемо в безпечне місце. Там Соколов нас не знайде, — шепотів Сашко, ведучи мене за собою й не відпускаючи мою руку. 

Я йому вірила, однак боялася за його життя ще більше, ніж за своє. Хто знає, що в думках у цього пса Соколова? Ця мить здавалася такою напруженою, моє серце шалено калатало. Думок не було, але з кожним кроком здавалося, що стіни довкола нас стискаються, не даючи втекти.

Ми тихо підійшли до білого вікна в кінці довгого коридору, який здавався безкінечним. Сашко обережно допоміг мені перелізти через нього на задній двір, а після того переліз і сам. Надворі було темно, прохолодно й сиро. Трава під ногами виблискувала від холодних крапель роси. Не затримуючись, ми підбігли до великого паркану. Сашко підсадив мене, допомігши легко перелізти його. Я стояла тремтячи й чекала його і теж майже переліз. І ми разом, за руку, побігли до машини, де в салоні сидів якийсь чоловік.

Сашко швидко відчинив мені дверцята, і я ривком застрибнула всередину. Він обійшов машину й сів на переднє сидіння. Між нами трьома повисла напружена тиша. — Катю, знайомся. Це Максим, мій напарник. Він допоміг мені врятувати тебе, — мовив Сашко, віддихуючись. Максим глянув на мене й після невеликої паузи промовив:

— Я відвезу вас у ліс. У мене там є хатинка. Поки що побудете там, бо їхати за кордон небезпечно. Там можуть бути люди Соколова. 

Він натиснув на газ так різко, що стрілка швидкості здригнулася. Виїхавши на асфальт, Макс зменшив швидкість і несподівано звернув праворуч, углиб лісу. Машину підкидало на купинах, вікна здригалися від ударів коліс. Сашко був напружений, однак страху в його очах я не бачила.

Тиша літала між нами трьома, аж доки Макс не перервав її: — Завтра Соколов почне вас розшукувати. Не думаю, що він піде в бік лісу, та й про мою хатину не знає. Але довго ви там не зможете жити — не більше п’яти днів. Потім ми з Артемом щось вигадаємо. Його голос був твердим. Він дивився на темну дорогу, освітлену лише фарами, а тиша знову накрила нас. Я сиділа з руками, що трохи тремтіли. Серце благало вирватися назовні. Я намагалася його втихомирити, але це тільки посилювало напругу. 

Думки у голові вирували, немов гаряча вода в каструлі. Я навіть не помітила, як Макс з’їхав убік і зупинив машину біля невеликої дерев’яної хатини. Світло фар впало на неї: стара, трохи занедбана, але на п’ять днів — цілком підходила.

Ми втрьох вийшли з машини й підійшли до хатинки.

— Ось це місце, — мовив Макс і витяг із кишені ключ. — Тримай. Це ключ від хатини. Заходьте, облаштовуйтеся. А я поїду у справи й подзвоню Артему. Завтра зранку привезу продукти. Але ще дам тобі пістолет… хвилинку. Він відкрив багажник і витягнув заряджений пістолет. Протягнув його разом із ключем Сашкові.— На випадок, якщо люди Соколова почнуть стріляти. Сподіваюсь, він тобі не знадобиться.

Сашко вагався, переводив погляд із пістолета на мене, але все ж узяв його.— Дякую за допомогу, Максим. Якщо побачиш Артема — передавай від нас привіт. І велике спасибі. 

Вони потисли руки. Макс лиш усміхнувся й побажав усього хорошого, після чого сів у машину й поїхав у інший бік. Ми з Сашком узялися за руки й піднялися сходами. Відкрили двері, зайшли всередину. У хатині було брудно, та ми швидко навели лад: він розпалив багаття, я підмела підлогу.

Скоро стало затишно. Ми сіли поруч біля вогню. Він пригорнув мене до себе, а я розтанула в його обіймах, немов морозиво на сонці, дивлячись на жаринки, що злітали вгору.

— Як ти, Катю? — раптом тихо спитав Сашко, перебираючи моє волосся.

Я прикрила очі й з легкістю видихнула:

— З тобою мені так добре… З тобою я щаслива. Не хочу повертатися в пекло до Соколова. Там я не була щасливою. Виявляється, у нього є жінка й син, а я повинна брехати їй, прикидаючись його двоюрідною сестрою.

— Цей Соколов — покидьок. Я взагалі хотів убити його, але Макс відмовив мене, — сказав він із напругою в голосі, міцніше пригортаючи мене, ніби захищаючи.

— Як там моя мама? — запитала я, поклавши голову йому на плече.

— Твоя мати знайшла собі нового чоловіка — Данила. Вона приходила до мене й навіть пропонувала допомогу від нього. Але я відмовився, — промовив він з напругою.

— Я не здивована… але мама заслуговує на щастя.

— Катю, і після того, як вона буквально продала тебе, ти бажаєш їй щастя? — різко підняв голос Сашко. — Вона не заслуговує навіть доброго слова від тебе!

— Це моя мати. Так, вона вчинила підло. Я сердита на неї, але все одно люблю, — відповіла я спокійно, дивлячись на вогонь, що віддавав тепло моєму тілу. Він промовчав. Ми насолоджувалися часом удвох і непомітно заснули в обіймах, які гріли сильніше за вогонь,який вже догорав.

Прокинулися рано, о шостій. Ми просто лежали й насолоджувалися тишею. Та раптом ми почули, як під хатинку під’їхала машина. Сашко різко піднявся, глянув у вікно. Це був Максим. Він виходив із машини сумний і напружений.

Ми відчинили йому двері. Він сів на стілець і сказав тривожно:— Схоже, Соколов починає нас по черзі вбивати…