Розділ 10

Дивлюсь на Яну шокованими очима, яка хитро всміхається мені.

— Яно, як ти могла зрадити мене?! — кричу на неї, в моєму хрипкому голосі звучала біль і образа.

— А як ти хотіла, Катю, щоб в домі Соколова усі були на твоїй стороні? Я й не збиралася допомагати тобі! — сказала вона і поглянула на Соколова.

— Ти настільки дурна, Катю, що навіть не подумала за камери, коли підслуховувала мене за моїми дверима. Я ж тобі говорив — у мене повно камер у маєтку, — заявив Соколов і сів у крісло.

— Збирайся. Ти завтра полетиш зі мною за кордон, у Германію. І не думай, що ти зможеш втекти!

Його слова врізалися в мою голову, наче гострий ніж, який заходив все далі в мою душу.

Збираюся вийти з кабінету, але зупиняюся біля дверей та злісно стискаю дверну ручку. Як Яна могла підставити мене? Миттєво я зі злості підійшла до неї та вдарила по обличчю, вона навіть не встигла зреагувати. — Стерва! — заявила я і вийшла з його кабінету, гуркнувши дверима.

Іду по коридору, серце стискається, думки одна гостріша за іншу, життя стає непотрібним. Я у кутку, з якого ніколи не вийду.

Сідаю в машину, і Дикий, нічого не сказавши, завів машину, і ми поїхали у маєток. Сиджу з кам'яним обличчям, і раптом до мене прийшла думка. Навіщо так страждати, їхати з Соколовим в іншу країну, не бачитися з Сашком, якщо можна просто закінчити це все однією дією — самогубством.

Приїхавши до маєтку, прямую на кухню та беру маленький ніж з чорною ручкою, ховаю його в сумку, прямуючи до кімнати. Заходжу в кімнату і зачиняю двері на замок, щоб ніхто не завадив мені. Сідаю на ліжко, не можу припинити плакати, повільно дістаю ніж і притуляю його до горла, але починаю згадувати свої щасливі моменти з Сашком: про наші плани, про дитину, згадую, як він сміється. І від цих спогадів я просто відкинула ніж у сторону і впала з гіркими сльозами на ліжко.

— Пробач, Сашко... Я не зможу подарувати тобі дитину... — говорю крізь свої гіркі сльози та не помітила, як провалилася в сон.

...

Прокидаюся о 7 ранку. Мабуть, вчора рано заснула, що так добре виспалась. Повільно встаю з ліжка з опухлими, червоними очима. За вікном світить сонечко, співають пташки, які вільно літають вгорі. Хотіла б і я бути вільною пташкою, але крила мені відрізали і закрили в цій клітці, з якої немає виходу. 

...

Сиджу на кухні за столом, їжа не заходить до рота. Я взагалі нічого не хочу, я втратила сенс життя, але покінчити з ним не змогла. Раптом прийшов Андрій. Він зайшов на кухню і заявив.

— Після того як ти поснідаєш, ми поїдемо в аеропорт. Сьогодні я в хорошому настрої, тому не раджу тобі псувати його своєю пихатістю і впертістю. Ми летимо до Германії, а там тобі ніхто не допоможе, бо ніхто тебе не знає, — заявив Андрій і поправив рукава свого костюма.

Повільно повертаю голову до Андрія і хрипким голосом вимовляю:

— А ця стерва Яна також там буде? 

— Ні. Я пожалів її і відправив у відпустку, бо вчора ти так сильно вдарила її, що я подумав: якщо і вона полетить зі мною, то там ти її просто вб'єш. Тому відправив її додому, поки мене не буде в Україні, — мовив Андрій холодним голосом. І коли побачив,що я не їм,прошепотів.

-Поснідай,політ буде довгим.

Його слова були ніжні, але я була впевнена — це була маска, щоб я повірила в його доброту. І все ж трішки поснідала.

...

Сиджу в машині, до якої вже підходить Андрій і сідає за кермо. 

— А чому ти сам? — запитала я в нього.Він одразу відповідає.

— Бо Дикого я також відправив у відпустку. В Германії мені не потрібні охоронці, — сказав він і поглянув назад, щоб виїхати з двору маєтка.

Ми їхали 40 хвилин, не розмовляючи. Я була у розпачі. Хотілося просто в обійми Сашка, щоб він обійняв мене і в його обіймах я відчула захист.

В аеропорту Андрій притримував мене за талію і попросив, щоб я вдавала його дівчину. Я так і зробила. Не тому, що справді підкорилася — я зробила це заради Сашка, щоб Андрій не чіпав його. Сівши з Андрієм на свої місця в літаку, я відвернулася від нього і дивилася у вікно, як ми летимо, поки він говорив з кимось по телефону про якісь справи у Германії, до яких мені не було діла.

Олександр

Нарешті настав цей день. День, коли я врятую Катю. Мені начхати, що потім зі мною станеться. Головне зараз — це моя Катя. Ми разом з Максимом і Артемом поїхали до задньої сторони його маєтку. Там і справді був великий сірий паркан. Зупинившись біля нього, я миттєво вийшов, але Артем зупинив мене, сказавши: 

— Будь обережний. Коли знайдеш Катю, швидко біжи з нею до нас! Я кивнув і, зачинивши двері автомобіля, підійшов до воріт. Було важко їх перелізти, але я зробив це, знаючи, по кого йду. Як дивно, але на задньому дворі нікого не було: ні охорони, ні камер. Хлопці були праві, коли говорили, що ця зона безпечна і тут ніхто не ходить.

Стрибнувши з паркану, я побачив біле вікно маєтку. Воно було закрите, але я тихенько, щоб не шуміти, розбив його та заліз у маєток і почав тихо ходити по темних коридорах, шукаючи хоч тінь Каті.— Катю... Катю... — гукав я її, але в домі нікого не було. Ні охорони, ні камер, ні однієї живої душі. Але я не звертав на це уваги. Головне — це знайти Катю і втекти з нею.

Я обійшов весь маєток — ні Каті, ні Соколова, нікого. Я не мав уявлення, куди він заховав Катю, що зробив з нею. Піднявся на другий поверх і зайшов одразу у першу кімнату. І одразу зрозумів — тут була Катя. Ліжко пом'яте, в кімнаті трішки брудно, але я чую її парфуми. Вони — єдине, що залишилось тут після Каті. Я сів на ліжко і взявся за голову, водив очима з одного кутка в інший, і побачив на підлозі біля тумбочки маленький ніж. Я одразу взяв його до рук з тривогою.— Та що він зробив з нею?! — закричав я, і на очах з’явилися сльози.

Я вибіг на вулицю, де починався дощ, і, промоклий, сів у машину. 

— Що сталося? А де Катя? Ти не знайшов її? — запитав Артем і поглянув на ніж, який я тримав.

— В домі не було нікого: ні охорони, ні Соколова, ні Каті. В її кімнаті на підлозі я знайшов ніж... А якщо Соколов Катю... Миттєво Максим заспокоїв мене: