Розділ 7

Олександр

Дивлюся на поліцейського та спокійно запитую його:

— Ви справді мені допоможете? — мовив я, склавши руки в замок, обперши їх на стіл.

— Так. Ми бачимо, що у вас складна ситуація. Катя не може бути в неволі. Ми влаштуємо власне агентство, у якому будемо розробляти план звільнення Катерини. Ми не працюємо на Андрія Романовича — ви можете повністю довіряти нам як професійним поліцейським, Олександре.

— Ми постараємось допомогти вам, — мовив другий поліцейський, дивлячись прямо на мене.

Я не знав, що робити: погоджуватись на їхню пропозицію чи відмовитись? Вони були занадто наполегливі... Але Катю сам я не врятую, тому після короткої тиші між нами трьома заявив:

— Добре. Сподіваюсь, ви дійсно мені допоможете, бо сам Катю я не врятую. Я не можу дивитися, як він болюче бере її за руку... Невідомо, що в голові в цього мерзотника. Тому я вступаю у ваше агентство проти Соколова, — заявив я, тримаючи голову впевнено.

Поліцейські переглянулись між собою та легко посміхнулись.

— Добре, що ви можете довіряти нам! Разом ми покараємо Соколова і посадимо його до скону за ґрати. Мене, до речі, звати Максим, а це мій напарник Артем.

— І який план дій? — запитав я в Максима, дивлячись йому в очі.

Максим глибоко вдихнув та впевнено заявив:

— Щоб пробратися в дім Соколова, нам потрібно спочатку знати слабкі сторони будівлі — там, де ходить найменше охорони.

Катя

Лежу на ліжку у сльозах. Життя зруйноване, мрії про щасливе життя — розбиті вщент.Згадую себе п’ятирічною дівчинкою, яка просто хотіла, щоб тато був поруч. Згадую теплий момент з дитинства.

Спогад

— А де ж ховається моя Катруся? — чую милий голос тата, який так ретельно шукає мене поміж дерев.

— А може, вона тут? — тато оглядає кожне дерево, прагнучи знайти мене та міцно обійняти. 

Раптом, близько біля мого вуха, чую:

— А ось вона! — радісно заявив тато та взяв мене на руки. Я радісно сміюся.

— Тату, ти завжди будеш поруч зі мною? Тато дивиться на мене і ніжно сміється.

— Звичайно, доню. Я тебе ще побачу як наречену — у білому гарному платті. Ти будеш найкрасивішою нареченою, — усміхнено говорить тато, і я обіймаю його за шию.

Реальний час

Згадуючи теплі моменти з татом, я ще більше плачу. Він був єдиним промінчиком сонця в моєму житті, який завжди бачив у мені дитину.

Раптом до кімнати зайшла Яна. Побачивши, що я плачу, вона сіла поруч зі мною на ліжко.

— Катерино Олегівно, що з вами? — стривожено запитала Яна.

— А як ти думаєш, що зі мною після того, як моя власна мати продала мене як лахміття? — мовила я й заховала своє заплакане лице в подушку.

— Я дуже вам співчуваю. У мене схожа історія... — промовила Яна з сумом у голосі.

Раптом я підвелася та поглянула своїми заплаканими червоними очима в її зелені, як ліс, очі.

— Розкажеш свою історію? — запитала я й взяла її за руку як знак того, що мені можна довіряти.

Вона подивилась на мене з жалем в очах та сказала:

— Раніше у мене також усе було добре. У мене був коханий чоловік, якого я кохала. Ми планували дитину... Коли я завагітніла — я була щаслива. Але...

Яна на хвилину замовкла, і на її очах з’явилися сльози.

— В мене стався викидень. І після цього лікар заявив, що я більше ніколи не зможу мати дітей. Для мене це було гірше за смерть.

Після цієї новини коханий зненавидів мене. Він кричав, звинувачував у викидні — казав, що через мій «невдалий характер» я втратила дитину. Але я ж була обережною... Не носила тяжкого... Я була готова стати матір’ю. Потім він заявив, що зрадив мене, що він з іншою, і щоб я забиралася геть з його дому. Я була зруйнована. Не мала ні житла, ні роботи.

Але мене побачив Андрій Романович і запропонував мені працювати в його домі кухаркою. У мене не було іншого вибору: або залишитися на вулиці, або працювати на нього. Я погодилась... Тепер я працюю у його домі. Але він не платить мені грошей. Він сказав, що я маю дякувати йому за те, що в мене є дах над головою.

Але... моя дитина... Я так хотіла бути матір’ю...

Раптом Яна закрила обличчя руками й розплакалась. Я вмить її обійняла.

— Не плач, Яно. Ти тепер сильніша. У мене історія також трагічна. Помер батько, коли мені було 10, мати не приділяла мені уваги, а потім, коли я знайшла своє щастя — продала мене, як ганчір’я, — промовила я.

— І що нам робити? — запитала Яна, дивлячись мені в очі.

— Треба об'єднатись і тікати звідси. І ти допоможеш мені втекти.

— Як ми зробимо це? Всюди камери, повно охорони. Як ми втечемо? — стривожено запитала Яна.

— Так, це буде важко... Але, Яно, будь ласка, спробуй знайти мій телефон. Його Андрій забрав. Спробуй якось поїхати з ним в офіс, придумай причину, або пошукай у будинку — він точно кудись поклав його. Яно, будь ласка... Лише ти можеш допомогти мені.

Любі читачі. Додавайте книгу до бібліотеки щоб не пропустити продовження та натисніть на серденько і напишіть будь ласка коментар,ваша підтримка надихає мене писати книгу далі. 

Ваша Софія<3